<< Главная страница

Вершники



Категории Юрiй Яновський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ПОДВIЙНЕ КОЛО Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а ҐелҐання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. Рубай, брати, бiлу кiсть! Пил спадав. Дехто з Андрiєвого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i ïв землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем. Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiïвкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчоï армiï генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i ïх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру. Сюди веди! I пiдводили високих степовикiв, i летiли ïхнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. Шукай, куме, броду! Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя. Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?! Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. Та я, мазепо проклятий! — Ну,, що? Допомогли тобi твоï генерали? Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. А жити тобi хочеться? —питав Оверко. —Коло нашоï Дофiнiвки море собi грає, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляється, чи не йде скумбрiя, пам'ятаєш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз? Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи своïм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненоï руки. Ну й цирк! — гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрiï стояли блакитнi вежi пiвденного неба. Петлюрiвське стерво, — сказав Андрiй, — мать Росiю продаєш галичанам! Ми ïх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма. Оверко засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед братом Оверком, готовий до всього. Що тобi оце згадується? — допитувався переможець. — Одеса чи Очакiв? — А згадується менi, згадується батько Половець i його старi слова... Оверко перебив, подивився на пiвденний захiд. Майстро вiятиме, — сказав вiн, — коли б дощу не навiяв... — I його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво. — Кровi з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!—Цирк? —перепитав Оверко. — Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще троє рiд носять. Рiд — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає, он як! Ну й цирк! — гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу намiрився вiяти майстро. Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь. Проклинаю тебе моïм руським серцем, iм'ям великоï Росiï-матiнки, од Варшави до Японiï, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину... — Та рубайте його, козацтво! — скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi степового неба. А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бiнокль на море, виглядає вiтру чи хвилi, шукає на водi буйки над сiтками, i йому згадується син Андрiй. Доброго бiнокля привiз, Андрiю. Над морем устав силует пiдпрапорщика росiйськоï армiï, поверхстрокового вояки за вєру, царя i отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшає до берега. Шаланда добре помiтна. Половець лягає на землю й дивиться з землi. В шаландi п'ятеро. Видко, що Ластiвка. На кормi людина .без кашкета. Троє ознак збiгається. Далi буде: Чи є у вас скумбрiя зелена? — А вам ночi мало? Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг ïï до себе, люди позiскакували, вiдбувся дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистськi справи сина Панаса. Може, динамiт? — Ще дужче за динамiт! —засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш пiзнав, осмiхнувся до старого: Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками б'ється? — Яка я гвардiя, я рибалка. — Чубенко, поясни йому, що тепер вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче. Iванiв товариш узяв Мусiєву руку: Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарiя всiх стран, соєдиняйсь, — та ляснув старого по руцi, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, рокотить, невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших гiр. Майстре десь зiрвався, — сказав Оверко Половець i оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався пiвденно-захiдний вiтер. Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн пiд подувом майстра. Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, до зброï! по конях! кулемети! махновцi!, а тачанки обходили з флангiв, четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею, мов хури демонiв, i строчили кулемети. У пилюцi, як у туманi, блискали пострiли, груди розривала спека, майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, наша бере, i морда в кровi, тримайся, слава, одчайдушний свист, далекий грiм прогуркотiв, роби грязь! — почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил. Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй закiнчився раптом, як i почався. Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутнє життя, i Панас Половець пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка. Зустрiлися, браток! —трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. — Там i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки вони кiнчать битися, а вони й кiнчили — один, мертвий, а другий кволий, ну що — Украïни тобi хочеться? Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'ïхав чотирнадцятирiчний Сашко Половець. Дай я його домучу! — Дурню, це Оверко. Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. — Оверку, горе моє, — сказав вiн голосом староï Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав. Махновський душогубе, — тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, — ненька Украïна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз ножем за халявою. Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю. Iменем батька Нестора Махна, — реготав Панас, — призначаю тобi суд i слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя — утопити в морi, за пiдтримку украïнськоï держави на територiï матерi порядку анархiï — одрубати голову. Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего — протилежний вiтер, грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував ïï, збивав докупи, мов отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, дайте пити, — сказав Оверко. Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло уключ, вiн спинив його i мовив: Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. Прогуркотiв грiм близького дощу. Панас Половець замислився, рiд наш рибальський, на морi бувальський, рiд у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття? Проклинаю тебе... — Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате? Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою щербатою душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний день... Оверко не зводив очей i не бачив своєï смертi, вона вилетiла з Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слiдом ударив грiм, дощем запахло, хлопцi, по конях! За кiлометр постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у височинi. А над берегом моря походжає старий Половець, вiн думає думу, дивиться в бiнокль, щоб не проҐавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег вистачило б курити, i є собi по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросiв та грецькоï пiхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострi рибальськi очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У бiноклi вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона стала солдатом. Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з тоï риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на магнiт, Половець для чогось помацав своï кощавi руки. Вiн був середнiй на зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр; солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший. Половець удав, що нiчого не бачить, — по-якому ти з ним говоритимеш? Солдат пiдiйшов щiльно — чорнявий i тендiтний, — по-якому ти з ним говоритимеш? — Скумбрiï зеленоï, — почув Половець. —А вам ночi мало? — не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало, як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого дощу, море було аж чорне. Закопати треба, — сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, — клятий був босяцюра. Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн був важкий i дебелий — цей четвертий Половець, колишнiй моряк торговельного флоту й контрабандист. Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому мрiялося, що рука староï Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не вiн, Сашко, — таке кляте Половецьке насiння! Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший виделкою, ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив! I похорон вiдбувся. Дощ напинав своï вiтрила, над степом зрiдка пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готовоï могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав. I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета. Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися вмить, здавайся! кидай зброю! червонi! червонi! Та тiкати було нiкуди, Iван Половець заганяв ïх на спiшену кiнноту, заганяв ïх на кулi, i треба було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсилоï лютi. Вiн скочив на чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, хлопцi, за мною! махновцi не здаються!, спробував пробитися крiзь Iванiв фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван Половець посилив натиск, i махновцi здалися. I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув своï хмари далi, збирав до себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi, оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й силу. Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн перед сухорлявим Iваном. От де зустрiлися, Панасе, —сказав Iван i перемовився кiлькома словами з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi степового неба. Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час смикалось, та тут i Сашко, — посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з усiєï сили: Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?! З тобою мова буде потiм, — сказав Iван, — а я служу революцiï, iнтернацiоналу, — i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи полонених, оглянув ïх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити: Хлопцi, — сказав Iван, — от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова моï простi й некрасивi, та ви зрозумiєте мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступаємо ми перед кривавим царським генералом Денiкiним, пробиваємось на Киïв, i, вiдступаючи, б'ємо ворогiв, не даємо пощади. От i ви, серед вас є, певно, i обдуренi бiдняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, — ставайте поруч битися за правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя! Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки, дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй, уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли завдання було виконано. Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що ïх вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материноï одежi, неосяжний простiр моря. Це — близько смерть, — подумав i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: Чи чуєш, Iване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. Є горем горьованi, свiдомiстю пiдкутi, пролетарськоï науки люди, а є злодюги й несвiдомi, вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпадається, а клас стоïть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс. Проклинаю тебе, — закричав Панас в агонiï, — проклинаю моєю останньою хвилиною! Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля. Стрiляй i мене, — сказав Iвановi клятий Сашко, — стрiляй, байстрюче. — Бiсовоï душi вилупок, — промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осмiхнувся. На степу пiд Компанiïвкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi боï, i Iван Половець загубив трьох своïх братiв, — одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу. ДИТИНСТВО Перекопська рiвнина починається за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки, смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж до Мелiтопольщини, на пiвднi — Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму. Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце велике й пекуче котиться на небi i поринає за землю, мов за морську поверхню, небо не синє, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям. Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговiï, а по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до Перекопа — п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося ïсти, бо народився в бiднiй хатi, i першим спогадом дитинства був степ. Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якоï був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте ïï!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоïсти, i потiм приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неï. На степу росте багато ïстiвного зела, треба лише знати, яке з нього можна ïсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або пасльон та дикий мак, — це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi — то тiльки вмiй прислухатися — шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваєш руками хмари, ростеш пiд синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш — скiльки живих друзiв у тебе в степу. I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядає здобич, чорногуз бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок — зелена, мов цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi — одно пиляють у своï скрипки, наче сiльський швець на весiллi. I хочеться знати, куди падає сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як вони лежать на днi провалля — як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки? Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його перестрiває друг, повiдає, як дратувалися мати i як заходилося плачем немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряємо, а при менi вона не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наïсися, то, виходить, треба добре наïстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале, казали люди, бачивши ïх, i пiд хатою стоïть сирно, а на ньому розкiшна вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi. I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози, бо мимоволi набiгали на очi, добре б'ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день, болiло? — питав прадiд Данило, — а ти не зважай, бо вона господиня i гiрко працює, вона нас годує, то хай i б'є, а батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед степу голий, серед людей голодний. Та Данилко спав, притулившись до прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава, що нахиталася за день. I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаïв. I щороку весна приходила краща й дужча, починав ïï бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв. Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра — риба ловитиметься, коли iз степу — добре на бджоли, коли з низу — буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неï жменю землi — на тобi, ластiвко, на гнiздо!, ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi. Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько i топтати, приказуючи: топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року дiждати!, а хто не встигне — тому на той рiк рясту не топтати, на лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за всiма, коли хтось трудний одужував, — о, вже вилiз на ряст! А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзається до краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним поясом — на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти — на силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о перший грiм весни! На сорок святих, коли день порiвняється з нiччю, у школу вчительцi треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiє зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками — вiн справжнiй жайворон! А всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi бачили коли-небудь такого жайворонка? Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i мама скуштує пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неï ще ж немає! А на теплого Олекси сусiда виставляє з льоху бджiл на сонце, i вони як не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiється на сонцi й лiтає-лiтає, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi роï лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем ламається надвоє, i кажуть старi люди, що чути буває хруст. У хатi холодно i немає хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко ïх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота середа-хрестцi, коли пiст ламається надвоє, i хрусту щось не чути, i молитву вже скiнчено, i Данилко тодi молиться сам iз справжнiм натхненням — тiєï улюбленоï молитви, що його навчив прадiд Данило: Дай менi, боже, картоплi, киселю й розум добрий. У вербну недiлю прадiд приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв Данилка з печi: Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля! I свячену вербу ховають за iкону. Це найдужчi лiки, коли дитина сохне i жовтiє та висихає. Тодi мати вербу тую варять, а воду зливають у ночви i при повному мiсяцi купають малу Вустю й приказують: Мiсяцю Адаме, iм'я тобi Овраме! Дай тiла на цi костi, а як не даси, то прийми мощi! Прадiд Данило смiється, ставши на мiсяцi посеред двору, — корови тобi треба, дiвко, га! Вечорами дiвчата спiвають веснянок, сiвши черенем чи лавою, а хлопцi не смiють пiдспiвувати, бо це дiвоче дiло — весну славити, i спiвають — а вже весна, а вже красна, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода капле, iз стрiх вода кап-ле. Молодому козаченьку мандрiвочка пахне, мандрiвочка пахне, мандрiвочка пах-не. I в роботу, i в дозвiлля, на панських ланах i на своïх горьованих, натщесерце i попоïвши, пiсля голодноï зими — дiвчата спiвають i славлять весну, а парубоччя табориться округ них, така вже степова вдача — в усiх свiтах спiвати, i навряд чи хто в свiтi так спiває, як степовики. Так у спiвах та в каторжнiй роботi кiнчається березень i починається мiсяць квiтень, коли все зацвiтає — бiла береза i пролiски, золотий горицвiт та пухнастий срiбно-бузковий сон. I вишневi сади стоять мрiйнi, бiлим плесом у нагрiтому степу, iде дощ краплистий, збиваючи легенький пил i паруючи, дiти, замурзанi й голоднi, бiгають пiд дощем: Дощику, дощику! зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся. Данилко колише малу Вустю й не може вибiгти на дощ, i коли вже вона вмре, а ïï покладуть на лаву, як дорослу, дiд Данило прочитає псалтиря, наче вона й справдi щось зрозумiє з тоï шкуратяноï книги, а потiм мама мусить спекти добрих пирогiв з картоплею чи з квасолею, щоб пом'янути Вустину душу, хоч маленьку й уредну, проте людську душу, яка без поминання i з хати не вилетить. А як добре пахнуть мертвi, коли ïх покладуть на лаву, у вiконце простягаються сонячнi руки, прадiд Данило читає з книги — псалтиря, вогник над свiчкою ворушиться, як бджола коло квiтки, пахне мертвяком i стружками з сосни, можна сидiти в куточку i довго-предовго дивитися, що на лавi лежить чужий чоловiк — жовтий, мов бог на iконi, а над ним лiтає його душа, i треба поглядати на склянку меду, що стоïть на покутi, з неï душа п'є мед, i меду меншає, а душi так i не видко, — яка вона в того дядька була — як жайворон чи як ластiвка, а мо', метеликом чи й великим кусючим джмелем. Пирiг з квасолею дуже смачний i м'який, Данилко його ïсть натхненно, пам'ятаючи, що це за упокiй, а тiтка того мертвого дядька така дурна, що зовсiм забуває, скiльки пирогiв дала вона Данилковi, хоч бери й десятий — нiчого тобi не скаже i лише голосить укупi з сусiдками. Дуже наïдно, коли хтось умирає — без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються, а надворi весна, i теплий дощик збиває куряву, i пiст перед великоднем котиться вже, як горiх. А бiлий тиждень, коли бiлять хати, чепурять подвiр'я, Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. I все село те знає та кличе ïï, Ригориху, i вона малює пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила ïï покiйна мати, згадуючи далеку свою батькiвщину побiля мiста Золотi Ношi, звiдки було ïï взято. От за такою роботою бiлий тиждень i кiнчається, настає великдень, вiн пов'язується у Данилка з материними сльозами, бо батько не вилазить iз чужих хат i випиває з усiма, хто його частує. I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба. Данилко знаходив батька й вiв додому, дорогою вiн лаяв його всiма словами, якi чув од мами, а Ригор iшов, намагаючись iти рiвно, i плакав усю дорогу. Дечиï хлопцi й дражнили Данилка таким батьком, та Данилко, притуливши батька до чиïхось ворiт, хутенько наздоганяв хлопцiв i розпочинав жорстоку баталiю, бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога. У хатi сидiла коло стола мати й сидiв прадiд, на столi бiдне розговiння, суворо й урочисто подавала мати батьковi свячений хлiб, i п'яничка нарiзав його хрестом i скибочками, як господар дому, i роздавав родинi. У матерi по кам'яному обличчю котились сльози й падали на хлiб. Данилко сидiв затятий i клятий пiсля битви за честь роду, прадiд Данило блискав очима з-пiд кошлатих брiв, i Великдень був Данилковi за напасть, бо стiльки баталiй, скiльки одбував вiн цього великого весняного свята, вистачило б iншому хлопцевi на цiлий рiк. Данилко вiднiмав у багатих соплiïв паску й крашанки, за нейтралiтет гойдався на чужих гойдалках, годував мишей свяченими крихтами i придивлявся, як саме мишi перетворюються через цей грiх на летючих кажанiв. I Великдень був у яснiй одi весняних днiв несправжнiм святом, i краще було на проводах, коли все село збиралося на гробки поминати родичiв, i з кожною могилою христосувалось та сiдало над своïми й поминало. Чарка кружляла од старого до малого, нехай спочивають та й нас дожидають, щоб ïм легко лежати i землю держати, i коли батько Ригор заводив про страшний суд — люди сходилися звiдусiль, i шкандибали старцi — та подайте ж ви, матiнко моя, подайте, i мама сидiла зажурено над бабиною могилою, а до нас страшний суд наближається, — спiвав батько Ригор. Прадiд Данило випивав добру чарку й заïдав цибулею, як прийде страшний суд до нас — треба помирати, i яке було багатство — треба покидати, i всi весни Данилкового дитинства складалися в одну, на рiвному таврiйському степу проходило його життя, обсяжнiсть i простiр землi запали в свiдомiсть, як дитинство, i мiсяць травень, коли наростає трава на сiно й на лiки, розквiтав пiсля Юрiєвого дня. Тодi святили царини, i золотi попи вимахували кадилами, а Данилко був у пiвчiй, як випадуть у травнi три дощi добрих, то дадуть хлiба на три роки, i святили криницi й колодязi, зело й воду, примiчали, коли зозуля закує — щоб не на голе дерево, бо буде неврожай, цiлющу для очей збирали в пляшечку Юрiєву росу, чередники й чабани пестилися цього дня, щоб умовити самого Юра, бо вовк уважається за його святу собаку й не зачепить тодi товару, i мiсяць травень надходив, i зацвiтав щедро густий терен. I ось Данилко з прадiдом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на пiвдень, перед ними розступилася голуба далина, виросли на пiвденному обрiï над далеким морем прекучерявi хмарки, мов крайсвiтнiй вишневий розквiтлий сад. Прадiд iшов i спiвав гайдамацькоï пiснi про школяра — аж ось iде школярець польськоï натури, на нiм штани-шаровари з свинячоï шкури, а Данилко брiв, спостерiгаючи, як неймовiрно росли на небi бiлi вишневi дерева, аж перехилилися по цей бiк, вiтер i павiтер дме там у височинi, обриваючи бiле галуззя розквiтлих вишень. Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь. I треба багато ходити в життi — тодi побачиш, яке воно є, що й умирати не хочеться, i рiд наш увесь ходючий, батьки й прабатьки, то й Данилко, мабуть, ходитиме, доки й ноги не вiдпадуть. Рiд завзятий i непосидючий, козакували й землю робили, на Пслi осiлися, село було Турбаï, тоï турбацiï, турботи й турбанини повне жило, от i були тi люди турбаï справжнi, а пан собi думав з них крiпакiв мати, а в Катерини-царицi полюбовник був iз запорозького коша — Грицько Нечоса, i сказав турбаям про таку рахубу, стали турбаï козачих своïх прав допоминатися, а пан ïхнi метрики з церкви покрав та попалив, i суд не мiг козачих прав iзнайти, то турбаï й повбивали панiв i побили суд, i одбивалися п'ять рокiв. Та вiйсько оступило голодранцiв, i смерть прийшла. А той Грицько Нечоса характерник був, як i всi запорожцi, пройшов крiзь вiйсько i турбаïв вивiв, i повiв на двi сторони: до Днiстра й до Перекопу, i ми з роду турбаïв, не були крiпаками зроду-вiку, i Данилко хай не буде. Заставили школяра Отче наш читати, самi стали вегерями боки витинати, сьогоднi Миколай Весняний саме святить воду, пiдглянемо потихеньку, як вiн ходитиме по морю й кропилом святитиме воду, щоб людям можна було купатися. Отак ходить по морю з кропилом та й бризкає, а кому лучиться втопитися на той час, то зараз витягне, обсушить i в шинок заведе, отче наш, iже єсть, та ще й буде воля, не веди нас в огiрки та поведи нас у диньки, i гайдамацька пiсня була довга-предовга. Отак iшли великий день, i все панською землею, землi в пана. як сказу, побачили море, у рибалок пiдгодувалися, немає хлiба над наш рибальський, а ви, гречкосiï, гречку сiєте, цей дiд, мабуть, i той свiт пiшки пройшов, ба який сухий та чорний, вип'ємо, дiду, по чарцi, чи що, сам Миколай сьогоднi по морю ходить, а ми, бач, берег облежуємо. Прадiд Данило пив чарку, сонце заходило, не поспiшаючи, морем пливла навантажена шхуна i тримала курс на захiд — повз Джарилгачську косу, острiв Тендру, Кiнбурнську косу й Очакiв, пливучи на Збур'ïвку, Голу Пристань, Кардашин чи Олешки, а може, й у самий Херсон, Британи, Каховку. Прадiд Данило розповiдав рибалкам рiзну бувальщину та спiвав старовинних оковитих пiсень, рибалки слухали, роззявивши роти, такого дiда й чорт довбнею не доб'є, i Данилко сам дивувався — отаким вiн прадiда нiколи не бачив, скiльки сили ще було в його кощавому тiлi, сутенiло над морем i на березi, хлюпiт хвиль i запах неосяжного вечiрнього степу. Рибалки купалися й запливали далеко в море, а прадiд купався при березi. Данилко брьохався коло нього, поринаючи в солону воду, змерз украй та довго бiгав i танцював, щоб нагрiтися. Прадiд вигрiб у землi затишну ямку i вмостив там Данилка, а сам стояв поруч i дивився на безкрайнiсть зiр i вдивлявся в темряву i наче рiс у синьому просторi — не мiг надивитися i не мiг надуматись, а Данилко солодко заснув, попискуючи ввi снi, як щеня. I ранок був пiзнiй, коли Данилко прокинувся, а прадiд стояв, як i звечора, берег порожнiй — рибалки поïхали на лови, ходiмо, синку, — сказав прадiд, — сьогоднi Симона Зiлота i копають цiлющi трави, ходiмо натщесерце пракорiнь шукати, щоб тобi довго ще топтати грiшну землю, а менi стати на одвiт. Голос прадiдiв був урочистий i потойбiчний, вони пiшли од моря й заглибилися в степ, лощинками ще легка пара пiдносилася з трав, степовий великий птах ширяв попiд небом, нi вiтерцю, нi мови, i ось нiби на найвище вийшли мiсце. Сонце пекло й розморювало, Данилко нiс повнi руки трав, i корiнцiв, i квiтiв; дажкорiнь пах солодким хлiбом, ось тобi, Данилку, i степовий турецький сльоз, — сказав прадiд i нахилився до квiтки, i раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши, задерлася в травi бiла борода, мутнi очi блимнули на Данилка, топчи землю, синок, i прадiд став неживий. Тодi Данилко озирнувся навколо i вперше вiдчув себе самотнiм i, мов вiтер дмухнув його з мiсця, побiг безвiсти пiд пекучим сонцем степу, i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь. ШАЛАНДА В МОРI Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiï вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам'янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi. Одесу видко по другий бiк морськоï затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк староï шхуни, з якоï знято паруси, лагодять на неï мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали ïï, тумани з моря заходили часом — мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi. Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, ïï серце обдував трамонтан, ïï серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши ïï Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi — висока й сувора, ïй здавалося, що вона — маяк невгасимоï сили. Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, — голосила вона мовчки, — та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла. I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з'являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гiр. Розгойдує ïï море, кидає через хвилi, прошиває нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки ж — не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б'ються до берега! Стара Половчиха не зводила з них очей, ïï серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусiєвоï артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу ïï чоловiка, туман кублився над морем, був лютий холод. Гребуть, — сказав хтось, — та хiба допоможеш ïм у такий шторм? Молодшi рибалки кинулися до шаланд, ïм заступили дорогу старшi, не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поïдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе. Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, ïï вдарила одна хвиля, ïï штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули до моря Ластiвку — гордiсть цiлоï артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. Ластiвку звалило набiк, купа криги вдарила ïï по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони стали рятувати Ластiвку. Хвиля збивала ïх докупи, крига ранила ïм голови, вони вчепилися в Ластiвку, з берега кинули ïм кiнець iз зашморгом, вони прив'язали його до човна й витягли Ластiвку на берег. На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людськоï руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега. Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, ïï кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив. Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, ïх усе розбивала хвиля, та нарештi ïм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неï, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, — товаришi, — сказав Чубенко через силу, —я плачу за героєм революцiï, що визволив мене з французькоï плавучоï тюрми. I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як у пiснi. У морi видко перекинуту шаланду, там загинув ïï чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина — бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя. Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував ïï, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено. Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяï трамбакiв сваталися до неï, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброï степовоï кровi, ïï взяв за себе Мусiй Половець — дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неï на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату. Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од ïхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi. Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн ïй став дорожчий, виходила вночi до моря, ïй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко — той артист i грав з греками у Просвiтi та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiï вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем. Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю, i Мусiй ховає гвинтiвки (хоч в Одесi й стоять французи). Серед них є й нашi, вони приходили по прокламацiï i раз налякали Мусiя до смертi. Перекинута шаланда гойдалася на хвилях, шторм лютував без угаву. Половчисi здалося, що шаланда поближчала. ï море приб'є до берега, тодi треба виволокти i врятувати, i артiль подякує — без шаланди риби не наловиш. Посуда наближалася до берега неухильно, невiдступне, ступiнь за ступнем, хвилина за хвилиною. Половчиха стала чекати шаланди, щоб зберегти артiльне добро, вона пiдiйшла до самоï води, хвиля обхлюпала ïï до колiн. Шаланда сунулась ближче i ближче, вже чути, як стукається об неï крига, вже видко ïï засмолене дно, i кiльова дошка витикається з води. Хвиля перекочувалась через чорне плисковате днище, серце Половчихи захолонуло, за шаландою щось волочилося по водi, видувалося на водi лахмiття. Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море ïй приносило покору, море ïй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi. Половчиха дивилася та боялася роздивитися, ïй хотiлося крикнути й покликати свого Мусiєчка, хвиля била ïï по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце ïй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неï озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос ïï чоловiка, голос стомлений i рiдний. Наша артiль бiдна, — сказав старий, — i кидати шаланду в морi не годиться. Я — голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи мене. Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк староï шхуни. I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, ïм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя. БАТАЛЬЙОН ШВЕДА Херсон — мiсто грекiв-вигнанцiв, чиновництва, рибалок; цвiте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце грiє по-пiвденному, по-липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк. Цвiте липа й пахне неймовiрно, тече вулицями повною водою, марширує олешкiвський партизанський загiн у складi двох босих сотень — батальйон Шведа. Веде його молодий комiсар, товариш Данило Чабан, цвiте липа так буйно й розкiшно, що все мiсто плаває в задушливому маревi. Позад олешкiвцiв рiвно одбиває ногу ще й матроський загiн — у чорних бушлатах, формених штанах, черевиках, на потилицях в'ються стрiчки з моряцьких шапок. Перед олешкiвцями брязкає з усiєï сили тарелями гарнiзонний оркестр, капельдудка вимахує паличкою i поправляє на носi пенсне: славетний на все мiсто корнетист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепетi мiсцевих Чайковських та Римських-Корсакових i стане згодом героєм. Цвiте липа, мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п'янкий i гострий, перед. оркестром iде сам командир босого батальйону — товариш Швед, олешкiвський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нiкельована кавалерiйська шабля гримить по бруковi, товариш Швед, як i кожний моряк, мрiє про кiнноту й потроху вростає в цей красивий жанр вiйськовоï професiï. О дев'ятнадцятий рiк поразок i перемог, кривавий рiк iсторичних баталiй i нелюдських битв, критичний по силi, незламний по волi, затятий i нiжний, нарiжний i вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рiк! Рiк оборони Луганська i мужнiх маршiв пiд Царицин, рiк боïв iз французами, греками, нiмцями — пiд Миколаєвом та Одесою, рiк героïчного, славетного вiдходу Таманськоï армiï товариша Ковтюха, рiк зрад Григор'єва й Махна. Рiк Сталiна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапаєва, Щорса, i Херсон стоïть пiд липневою спекою дев'ятнадцятого року, його затопила липа, за Днiпром — бiлi, Харкiв, Катеринослав, Царицин захопили бiлi армiï, Херсон стоïть, як пiвострiв, у ворожому морi, i вiйсько Денiкiна .котиться невпинними маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву пiд Касторною товаришi Ворошилов та Будьонний, ще юний Вiталiй Приймак не водив дивiзiï Червоного козацтва у легендарнi рейди, ще мiсяць липень i херсонська спека! Встає далина великих боïв, шалiє пахуча, невiдступна урочистiсть херсонських лип, о затятий i нiжний дев'ятнадцятий рiк! I капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи всiма оркестрами революцiï, немов диригуючи запахами лип, i музиканти покiрно дмухають у мiднi своï страховища. Товариш Данило веде батальйон босих олешкiвських морячкiв, з яких потроху та помалу виростає вiйськова одиниця, ïм усiм видано на цей день зелененькi штанцi й вiйськовi сорочки староï армiï, на жовтих поясках — патрони, iдуть влад i твердо ставлять ногу. Товариш Швед довго вибирав напередоднi шлях параду i наказав прочистити путь батальйоновi через плац, щоб не було пiд ногами реп'яхiв, баранчикiв, будякiв, кураю й iншоï кольки, щоб не було пiд ногами битого скла i щоб по-геройському можна було пройти церемонiальним маршем перед старим бiльшовиком-полiткаторжанином, пройти, не дивлячись пiд ноги, одбивагочи крок босими п'ятами. Олешкiвський батальйон Червоноï гвардiï хотiв показати, що вiн умiє не лише по-простому битися з бiлими, а й устромити комусь гнота гвардiйським плацпарадом. От i йде херсонський гарнiзон на чолi з товаришем Шведом, прямує до плацу, де на трибунi вже стоïть весь ревком i приïжджий гiсть, що пiвжиття свого ходив у залiзi вiд тюряги до тюряги. I тiкав удало, а також i невдало, легенi йому одбито самодержавницькими чобiтьми, нирки потрощено прикладами, а вуха поглушенi приставськими кулаками, очi короткозорi вiд темряви казематiв, кiстки ревматичнi вiд прекрасного каторжного життя. Вiн стоïть на трибунi, сонце пече, запах липи повiває на плац, за Днiпром мрiють плавнi i Олешки, над єриками i Конкою зеленяться очерети й верби. На плац виходить товариш Швед, гарнiзонний оркестр, червоний оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолi олешкiвського босого загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi. Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцiï, оркестр сяє й гримить, блискає й гупає, синє гаряче небо пiдноситься вище й вище, стає голубiшим та прозорiшим. Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд снарядiв скотину. Парад iде своïм порядком. Швед непомiтним рухом вiдкидає з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як святi, а приïжджi з Миколаєва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто ïм цього не командував, снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають де хто бiг. Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за працею забуває про страх, струнко, орли i гвардiя! — кричить товариш Швед i салютує, як умiє, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою. Ура гвардiï!—гукає полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдихає прекрасне днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю. Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю товариша Шведа й про iншi бойовi речi. Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза, щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а миколаïвськi люмпени, якi не звикли воювати гарматами, ïх навербовано за матроське вбрання. Ïх не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, ïх не гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. Ïх вистроïли у дворi казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокроï й сухоï справи, матроський цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день нечуваних резонансiв, бiлi батареï з Олешок то переставали, то знов били по Херсону, а єдина гарнiзонна шестидюймiвка ïм вiдповiдала. Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках, матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба, звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який бiнокль не видко. По своïх квартирах б'ємо, товариш комiсар, — осмiхнувся до Данила блiдий гарматник, — триста снарядiв Товариш Данило поïхав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голоï Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи потрiбноï конспiрацiï. Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики крейсерськоï служби — Гром победы й Аврора — колишнi буксири Дедушка Крылов i Катя. На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра команда, а капiтани — справжнi морськi вовки, хоч i звав ïх несвiдомий обиватель жабниками й жабодавами. Вечiр був прекрасноï прозоростi й липневоï щедростi, у червнi лили плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори падали на Днiпро з усiєï сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи води, а по водi — боязких нiчних трав, i верб, i диму. Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова ненаписаних книг. Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги ïхнiх корсарiв, на катер посадовили кiлькох кльошникiв з миколаïвського псевдоматроського загону й повезли ïх у штаб Духонiна. А простiше кажучи — повезли на коц, i ïх мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, — запахи безумних екзальтацiй. Мiж Олешками i Голою Пристанню — Кардашинський лиман i Кардашин, в якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на Олешки, i наблизитись удосвiта, а там — допомагай, Миколо рибальський. Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй — сам командир Швед, а на заднiй — товариш комiсар Данило. Переïхали Днiпро й попливли єриками, у плавнях комарi насiли цiлою хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили ïх на своïх шкарубких рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми. Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди через єрики, прогноï, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв очерет, хлюпала риба. О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонiï й хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о земле боротьби! Товариш Данило пливе в ар'єргардi десантного флоту, виконуючи наказ штабарма —зробити глибоку розвiдку, флот розплився в темрявi, тримаючи курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй. Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило простягав руки й думку до цiєï липневоï ночi, до прекрасних ночей молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на Кардашинський лиман. I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi Волосожар i Вiз, i Дiвка з вiдрами, шаланда пливла сама в глибокiй височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама. Одбилися вiд ватаги, — гугнявить шаландьор iз проваленим носом, — а тобi печiнки вiдiб'ємо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де ïх у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем. Iз очерету озвався спокiйний голос; ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде єричок, i потрапиш на шлях, — а наших тут, дiду, не було? Проïхав Швед тим боком, — вiдповiла темрява, — тiльки не кидайте бомб, а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало, стережуть вони вас пiд Олешками. — Рушай, — скомандував Данило. Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли єричок, шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повноï тишi й темряви шаланда м'яко пристала до землi. Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли, що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла ïх з нагана. Це був начальник червоноï застави. Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки, годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч контрi, коли вона рушить iз Голоï Пристанi через Кардашин. Кажеш, Шведа не доженемо? Начальник застави був зляканий i розгублений, не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму? Розповiвши, що вiн робитиме, Данило знову сiв до шаланди з своïми бiйцями, вони попливли до Олешок серед прикроï темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок. Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали, жерли, гризли ар'єргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне. Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки, далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла. Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi завернули в єричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже був свiтанок. Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела. Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою, здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата. Швед повiв на штурм, — сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу. Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна стрiлянина, ïï повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд, миколаïвський загiн пiшов на десант, — сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як хоробра людина, не показуючи страху Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша Данила виïхала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з усiх десяти гвинтiвок. Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаïвських псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в житах та рушити пiшки до Миколаєва. Кiлька ж шаланд миколаïвського загону таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталiï ïм треба було висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм Олешок товариш Швед. А ïм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського боïв, бо тут лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею. Бiй, як усi добрi морськi боï, мав раптовий початок i, на жаль, такий же раптовий кiнець. Миколаïвцi зовсiм не маневрували пiд кулями й скидалися на маскарадних дачникiв у своïх матроських шапках. З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За термiнологiєю старих морських боïв, вiдбувалося таке: корвет нападного флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою, капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах заïхав у свiй же бриг, п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та штабом одна мужньо вiдбивалася. Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина, i невiдомо було, чи не добиває бiла наволоч партизанiв товариша Шведа. Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так легко, як увi снi. I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб вивiдати, де своï, а де ворог i хто кого добиває, обходячи Олешки — мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, — побачили двох партизанiв товариша Шведа. Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомоï закордонноï породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був, як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги покололи. Так з кольками й на штурм iшли. Пiдiйшли до самоï ïхньоï батареï, товариш Швед махає шаблею, та як крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi, кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i заганяємо до води. Стрiляємо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а собака не дає i хапає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти ïï добиваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у наших Олешках, товариш комiсар... З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерiï, в Олешках життя своє криваве доживав на благодатнiй природi. На генераловi — камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом, i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка з iншого генерала — уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я. Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного. Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та банькатий, iди, превосходительство, — сказав статечний моряк, моряк iз майбутнього роману Данила. Та куди це ви його? — На вiчний якiр, — вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном. О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платiïв, достойний рiк розрахункiв i записiв у бухгалтерську книгу Революцiï, далекий рiк живих жандармських генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий, пiднесений рiк! О вiчне людське серце! — сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому. Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв — пишних, буйних, пахучих троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик, рiзнобарвних собачих рож i соняхiв. Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече дружини: Iди, Данило, шукай своєï квартири та й будемо збиратися, кадети швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоïй хатi, не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет. Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i двiр, повний квiтiв, i до самоï години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч до цiєï вечiрньоï години багато дечого перейшло по Олешках. Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару обскубаних верблюдiв. На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбитоï ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок, погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги — порiзанi осокою, подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися. Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боïв. День минув у невiдступному чеканнi нападу бiлоï сили, хмари були високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi. Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю. Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячоï усмiшки, вiн полоскотав немовля чорним своïм пальцем. Сирiточка, — сказав моряк. Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води. Посеред течiï на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався в прозорiй водi, ворушачи руками. ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальноï суботи горiв i голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальноï недiлi, подвiр'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й затишнi, i синюще небо лилося й лилося. Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд водою, i потiм виринали на поверхню. Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася коло сотника. Пане отаман, — сказали чоловiчки, — ви люди не мiсцевi i вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного дуба шукають пiд осiнь, а не клечальноï суботи. Цi хлопцi слiдкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди мiсцевi i стоïмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльськоï злидоти, i спалять нас другоï ж ночi. Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там вони рибу волоками тягали, вiд революцiï ховалися свого часу, i листоноша в озерах причаïвся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до Сорочинець. В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте, не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах, — сказали чоловiчки пановi сотниковi. Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох чоловiчкiв, щоб ïх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли ïхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину. Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглоï смертi в полум'ï свого господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на галявинi натрапили на ковбаню. Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi. Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша, босi ноги, руки й обличчя — все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли листоношу роздягли — на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами поприсмоктувалися до тiла. Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око запалилося життям i колючою ненавистю. Таки знайшли, — сказав вiн байдужим голосом. Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наïвся. Вiн вiдчув, як прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку: мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може ïх усiх роздати. А день тим часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може ïх роздати, час iде, листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав останнього листа. Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одноï в свiтi батькiвщини, про його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки милоï Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан. Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце, де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль. I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю — дожити до ночi й передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi краïни, куди зможе поïхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання, адресу керiвникiв його. Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди, хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку. Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника — кулак його з усiєï сили ударив листоношу в скроню. Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у вiкно. Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертноï, важко було боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника серед чорних хвиль, справа революцiï лежала в його крихiтному життi. Вiн подумав — чи така велика ненависть у нього до контри, що для неï життя не жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь — стояти над своïм життям! I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдноï землi, йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертноï ходи. Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок, i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiï, Псьол i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита. Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi, розлютованi з того, що ïх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн покаже, де саме, розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших рук. Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист, вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми, його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi задзвонив до одправи. Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття. Листоношi повiрили востаннє й везли його через Псьол до пiскiв, округ iшов загiн вюртембержцiв, ïхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута Василиха, ïï привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю, мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi очi. Роби як знаєш, — сказала, — що менi переказали, те й я тобi повторила. Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син ïï жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша нечуваноï порожнечi. Приïхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд лопатами брязнув метал. Стiйте, — сказав листоноша, — хiба ви не бачите посланцiв, що йдуть по мою душу? I в далекiй темрявi народилося безлiч вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи над землею. Ось хто вiзьме зброю, — крикнув листоноша, — тепер стрiляйте мене, щоб я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю темну нiч! I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiï. Села над Пслом задзвонили в усi дзвони, i ïх чути стало на багато верст, села над Пслом запалили вогнища височеннi, i ïх видно стало на багато верст, з темряви вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброï, над ними пливли в повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання, штурм i завзяття, повстання! До самотньоï пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi волячi морди ремиҐали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до ïхнiх рогiв, горiли ясним полум'ям серед величноï тишi нiчного повiтря. Коло листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцiлував Василиху в руку. Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслоï одинокоï зорi. ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ На конi ïхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався, чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв, i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли, мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на гору — пiд вiтром хаос i битва. Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах лiсовоï дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi. Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi патронами й гранатами бiйцi. Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий, стояв ïм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й вальцювальники, рудокопи й чорнороби — усi йшли за ïхнiм Чубенком, за мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим, невiдступним i непосидючим. Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав ïх iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому, по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками, молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь дев'ятсот двадцятого року. Зачекай, — сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн ïхав без сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй писарський каламар. — Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо своï руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу тобi секретно, захворiло кiлька на тиф. Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, пити менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я ïх веду на з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а тифозних iзолюй вiд загону. Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проïхав кiлька крокiв мовчки, та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i лягай, от i добiгався на свою голову. Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, я тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь яку завгодно сосну. Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся, вiн ïхав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь i лiсова гниль. I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки роз'єднувались i вiдпливали в океан. Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося спати — безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи на з'єднання з Червоною Армiєю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був наче з залiза. Чубенко дивився на. карту i вiв далi. Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни, шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленоï поверхнi. Легко там дихати, мов на передгiр'ï стоïть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд його трудового трепету. Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неï не можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й пiдiгнав коня. Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi. Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен похитувалось, рушай, — гукнув Чубенко, — рушай, донбасiвська республiко!, i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, за мною, пролетарiв!—гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт. Мiтинг, мiтинг, — закричали партизани, — куди ти нас завiв, Чубенко? Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики, кидали об землю зброю. Годi нам блукати, польському пановi, продався, отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв'язати, фершала за командира. Обвiшаний патронами авангард стояв мовчки. На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув ïï долонею, i за цим настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'ïдливий i завзятий, такого мати в окропi купала, а батько кропивою пестив. Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд, зiскочив на землю, — нада вперед, — сказав дiловито i пiшов пiшки дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки. I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити, коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед своïми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара. Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєï сили оббивали деталi пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн весь залiзний i яку завгодно негоду вистоïть, i тодi того, що стрiляв, схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера, пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук. Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки, мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по головi, щоб прогнати бiль. На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неï потрапив Чубенко й поïхав у нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю, молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем, i хворi почали марити: один — мартеном, а другий — гутою. Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиï коня, вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєï зливи марення, що нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французькоï контррозвiдки, теплий одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неï i не мiг дiйти, дерево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без лiсниковоï хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати його й вести на Донбас загiн. Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'ïхав ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю. Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив своï немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрiльцi — гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товаришi, обiцяли донести ïхнi слова до Донбасу, сказати на ïхньому заводi i ïхнiм родинам. Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умирає людина, можна сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i стали в задумi над могилою. Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив промову, i ïï слухали мовчки — без салютiв та музики. Раптом заспiвали тихими голосами старе шахтарське Страданiє, моренi бiйцi спiвали з нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник вiв далi промову. Науковий соцiалiзм, — казав заступник комiсара, — а також мир халупам i вiйна палацам вимагають такоï доктрини, щоб бити ворога без пощади, i нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова. Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Украïну й наш непереможний Донбас, це вiйсько буржуазiï та багатого селянства вимахує жовто-блакитними прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми знаємо, хто ïх поранив, — одного петлюрiвська шабля, а другого польська куля, i соцiалiзм вимагає... Та Чубенко вже ïхав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши ïй пильнувати. Вiн ïхав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орiєнтуватися на картi. Кiнь обережно ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував вiдповiдальнiсть поïздки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до своïх спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс кiнчався. Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi, в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв. Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його. шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазяïн пiдiгнав, i ось заïхали пiд дерева. Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону. Дорогий товаришу Чубенко. На столi стояла гасова лампа, коло неï лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест, чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн, мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув ïх щосили, заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках. Наган, його лежав на столi, людей було троє, i коло печi поралася жiнка. Хата була стародавньоï краси, уставлена лавами й скринею, на полицях повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi. Дорогий товаришу Чубенко, — знову сказав дебелий, широкоплечий крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, — вiд iменi червоного партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам, i iнтересуємось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв? Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати, прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий — з дитячим обличчям, учитель чи семiнарист, —ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це ïде наш чоловiк, а не проклятий поляк чи петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'ємося, не на життя, а на смерть, товаришу Чубенко. Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка, осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його устах. Скажи нам, чого тобi бракує i яка нестача в твоєму полку, а ми тобi допоможемо, чи хворих твоïх переховаємо, чи одежею, чи худобою i найперше ïжею вас пiдтримаємо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю. Чубенко помалу взяв iз стола своï папери й планшетку, засунув до кобури револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв. От ти й при формi, Чубенко, — бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, — може, чарчину вип'єш на дорогу чи так поïдеш, як хочеш — так i зроби. Наш загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiтаємо, а далi там видко буде, з чого почати — з ïжi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного. На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одриває легенi. Чубенко глянув через голови розмовникiв, це наш калiка, був у солдатах i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто знає й звiдки — чи з Кавказу, чи з Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх. Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди. Це був кволий недобиток iмперiалiстичноï вiйни, живий докiр i жертва минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато треба зусиль. А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд з-за Ґрат. Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли. Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi мови нашоï не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь. Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з обмотаною головою, пiдмогу давайте, невидержка! До нього пiдскочив бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, голову поляк пошкодив, — сказав той, що з дитячим обличчям, — кидається й марить, сердешний. Бiлозубий повернувся до хати, голову поляк пошкодив, — повторило дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця. Яке це село? — нарештi заговорив Чубенко.. Кам'яний Брiд, товаришу Чубенко, а ми — кам'янобрiдськi партизани. Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй, мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його устах. Добре, земляки, — сказав далi Чубенко, — завтра ми зайдемо до вас у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i роблю я обхiдний марш на ворога, люди — в бойовiй напрузi, i патронiв у нас багато. Донбасiвський полк знає, за що вiн б'ється, це — надiя революцiï, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри, народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села — шахтарiв i металiстiв, красу донбасiвського краю. На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним. партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо. Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан — на другого, вони поïхали з села i мовчки доïхали до просiки. Отой солдат на печi скоро помре, — сказав Чубенко. Щасливо, — вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп. Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'ïхав у тишу. Округ нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора, i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко ïхав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко ïхав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь. Стiй! — одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав пароль i поïхав далi. Чубенко, Чубенко! — лунало його полком, з'явилися ад'ютант i заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси, пiдiйшов Чубенкiв помiчник. Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн ïхав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали твоïм слiдом, i тут на нас напали з усiх бокiв, є забитi, є й пораненi, та не так легко було нас узяти. Ми ïх приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не знаємо, хто вони, бо одежа солдатська, а бiльше ознак нiяких. Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшноï безбарвностi, час моторошноï сiростi, коли закониться день пiсля нiчноï тишi. Сiрi тiнi набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати, джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей таємничий час народження свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер. Чубенко розповiв змiст наступноï операцiï, щоб кожний боєць знав своє мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського полку — через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги, на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як годиться. До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi, проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко ïхав попереду, почував млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених нервiв. Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села. I Чубенко вийшов з красою полку — його першою авангардною сотнею — наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор, деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi зорi. Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi, нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй частинi. Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'ïхав верхи Чубенкiв помiчник —все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок встановлюємо, i помiчник поïхав назад до перелiска. Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку ïх здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх дворiв. Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата, чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За походом з села вийшла група партизанiв — чоловiка з пiвсотнi, партизани намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом. Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi, ïм наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й розстiбали ладiвницi. Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi розступилися й лягли, вогонь! — гукнув звичайним голосом Чубенко. Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку, переступаючи через трупи й поранених. На цей фокус самi брали, — сказав собi Чубенко, стрiляючи з гвинтiвки, як рядовий боєць. Слава! слава! Здавайсь, комунiсти! — похiд раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок, а кулемети, не зупинилися й на секунду. Замаскований ворог став втрачати єднiсть, даремно вимахувала попереду шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, бий комуну! бий комуну! Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той психологiчний момент, коли звичаєм оборонцi губляться перед невiдступною навалою, i вони розстрiлювали маскарад так спокiйно, мов сидiли за стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкриваючи землю трупами, i стала панiчно розбiгатися. Чубенко зупинив стрiлянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам охолонути, бо в цей час з'явилася нова небезпека, iз-за крайнiх хат вискочив загiн кiнноти й розгорнувся для атаки. Вiн стояв там на той випадок, щоб до ноги вирубати чубенкiвцiв, коли тi побiжать пiд натиском замаскованоï, пiхоти, i кiннота вилетiла здуру, щоб зiрвати на донбасiвцях свою лють. Сотня лежала рiдкою лавою, виставивши багнети, не злякалася кiнського галопу й свисту шабель. Пiд жовто-блакитним петлюрiвським прапором Чубенко впiзнав свого спiврозмовника з дитячим обличчям. Кiннота промчала просто через донбасiвцiв i не могла ïх зiгнати з землi пiд шабельний вимах, донбасiвцi стали навздогiн стрiляти, зсаджуючи з коней вершникiв. В цей час пiхота петлюрiвська лаштувалася до нападу й гуртувалася бiля командирiв. Чубенковi пiднесли з перелiска патронiв. З-за сiльських тинiв посипалися на петлюрiвцiв раптовi пострiли — рiдкi, але дошкульнi, за кожним пострiлом хтось падав, петлюрiвцi метнулися назад, стали вибивати стрiльцiв iз засiдки. Пострiли все рiдшали, з-за тинiв вибiгло тринадцятеро i рiдким цепом рушили до чубенкiвцiв. Вони бiгли, як старi фронтовики, пригнувшись, петляючи, вiдстрiлюючись, повзучи, це були професiонали вiйськовоï справи, i вони не втратили жодного чоловiка за час свого вiдступу. Чубенко, подивившись у бiнокль, наказав пiдтримати втiкачiв стрiляниною. Нарештi вони добiгли до донбасiвцiв. Чубенко пiзнав серед них сухотного солдата, очi його горiли фанатичним вогнем, вiн бiг до Чубенка, затуляючи рота, i впав на землю. 3. рота йому ринула цiла злива кровi, вiн став жовтий, як вiск, i прозорий, вiн важко дихав, дихання клекотiло в його горлянцi. Треба триматися, — через силу заговорив вiн, — я послав ще вночi по пiдмогу, та до неï верст iз двадцять, i., крiм наших партизанiв, може бути регулярна червона частина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу Чубенко, — а Чубенка душила жалiсть i злiсть, — по смерть ти сюди прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловiче. Солдат повернув смертельно бiле обличчя до Чубенка, — не смiй, Чубенко, ганьбити, я тут працюю в пiдпiллi, така смерть менi щоночi снилася. — Мовчи й ковтай повiтря, — сказав йому Чубенко, — я саме переправляю через рiку поранених i полкове майно, а ввечерi i я рушатиму слiдом, i пiдмога менi без дiла. Та солдат його не чув. В агонiï звiвся вiн на ноги, випростався в цю останню хвилину свого життя, мов приймаючи парад нащадкiв, така смерть менi щоночi снилася, — сказав беззвучно i впав, скошений кулею. Чубенко наказав його накрити прапором i сам вiдчув непереможну .втому. Над ним знову загув мартенiвський цех, i сонце стало кiлькома слiпучими засипними вiкнами мартена, i земля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до неба. Вогонь! — скомандував Чубенко, перекочуючись по землi. —В атаку, донбасiвська республiко! Вулицями села мчала пiдмога, сiючи панiку в ворожих лавах. Чубенкiвцi пiшли в атаку i з'єдналися з пiдмогою. Чубенко робив марнi спроби пiдвестися на ноги i щоразу падав, через кiлька хвилин до нього пiд'ïхав Iван Половець. Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вiтрi, спасибi, брате, i клади мене, куди хоч, i це був кiнець героïчного змагання Чубенка, командира полку. ШЛЯХ АРМIЙ Щойно провели Полiтбюро подiл фронтiв, щоб ви виключно зайнялися Врангелем. (Ленiн — Сталiну) Десь бiля Апостолова, пiсля знаменитого бою з кiннотою генерала Бабiєва, Чубенко ïхав на червонiй, як захiд сонця, тачанцi нового свого й найкращого кулеметника, коваля Максима. Донбасiвський полк, витримавши в складi цiлоï армiï кiлькагодинний переможний бiй з бiлою гвардiєю, переслiдував рухливого ворога, що ринувся до Днiпра. Чубенко, схудлий i тендiтний пiсля тифу, i вусатий Максим сидiли на тачанцi в позах гордовитих i незалежних, позад ïх заходило сонце, Чубенко тримав у руцi ковану з залiза троянду, оцiнював ïï оком середньовiчного цехового майстра. Це було чудо досконалостi, натхнення i терпiння, нiжний витвiр надзвичайного молотка, радiсть металу, що процвiв, i вицвiв, i збагнув крихке проростання живих клiтин. I тобi скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда з одного, шматка, i нiчого тут не приварено чи злютовано, мов росла вона в мене з залiзного зерна, з металевоï прищепи. А родом я коваль i зброяр, на всю армiю кулемети справляв, i свiт пройшов наскрiзь, як журавель. Чубенко оглянувся на полк, що гримiв одною валкою, бiй був пiд Шолоховим, полк, поповнений пiсля польського походу, знову розквiтнув донбасiвською славою, на тачанцi стояв кулемет, удосконалений i пристрiляний, слухняний i повороткий, вивiрений, надiйний максим. Ти не повiриш, командире, яка це тонка штука — кувати троянду, щоб була вона нiжна й шершава, щоб на неï роса вночi падала — на чорну мою й вiчну троянду. Люблю я красиву, й ажурну роботу, менi хочеться бути майстром на весь свiт, i щоб життя навкруги було красиве та сонячне. I от на червонiй тачанцi ïздимо, а ранiше тачанка в мене була друга, по нiй — червонi яблука, зеленi квiти, соняшники — де прийдеться. Ковалевi весь свiт вiдкрито, а як вiн до того ще бив урядника у п'ятому роцi та пiдранив жандарма, як вiн спiвав: Марш, марш вперед, рабочий народ! i носив червоного прапора, то його мандрiвну судьбу можна знати наперед. I я рушив у широкий свiт. Викувати троянду не кожний зумiє, i я щоразу повертався до цiєï справи, як тiльки траплялась хвилина. Коли я сидiв у в'язницi перед довiчним засланням, я все допитувався, чи хватить вiку на моє заслання. I день iшов, i нiч iшла, i днiв було без лiку, я збагнув, що вiк мiй не довший за день, усе життя своє я передумав за день, i ще багато залишалося дня на тюремну нудьгу. Та от трапився менi молодий смертник, убив вiн пристава, його мали повiсити, — ковалю, ковалю, — каже вiн, здригаючись усiм своïм життям пiд навалою останнiх мислей, — не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте нiжними ранками, п'ючи росу, а ми лягаємо скривавленi ïй пiд ноги, ковалю, ковалю, якби ти вмiв кувати троянду, бо вона помалу росте, наша троянда революцiï. I його повiсили сiрим свiтанком пiд жахливi крики цiлоï тюрми, ми кричали, ми били стiльцем дверi, ми рвали одежу й розбивали вiкна. Молодий мрiйник розлучився з життям пiд гуркiт i шал нашого протесту, хотiв би я знати — яку музику сприйму я на тiй останнiй межi? I от запам'ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, менi здавалося, що всi ковалi свiту беруть молотки, б'ють молотками, б'ють молотками, допомагаючи менi. Це була якась голка, що проткнула мiй мозок, я вдень i вночi почував ïï — оцю мою троянду. Коли людиною керує одна лише думка — нiщо ту людину не вiзьме — нi голод, нi холод, нi смерть, нi спека. I, мабуть, тiльки через це я лишився живий, пройшовши стiльки свiтiв, куючи залiзну троянду. Кiнчив ïï кувати в пустелi. Прокинувся серед ночi на холодному пiску, прокинувся в захватi й нетерплячцi, кiнчивши у снi кувати троянду. Ще бачив я ïï густу рожевiсть, ще вiдчував у руцi ïï вагу, i на обличчi — ïï тепло. Ще тремтiв я, i реальнiсть заполоняла мiй мозок, а вже все пiшло геть, i тiльки зоряне небо миготiло надi мною, чуже пiвденне небо. От перед нами, командире, ледве проступає на тьмяно-блакитнiй високостi червона зоря Альдебаран на сходi, вона пiдноситиметься вище й вище, скоро все сузiр'я, вiсiм видимих зiр, проступить на потемнiлому небi — гострим кутом, журавлиним ключем вiчностi. А тодi надi мною горiв Пiвденний Хрест, я лежав у пустелi Атакама, на шляху до кордону республiки Перу. I в мiстi Арiка на березi океану я закiнчив мою троянду. Це трапилось у кузнi мiсцевого коваля, пiд плюскiт океанських хвиль, цвiв чагарник якимись дивно пахучими рожевими квiтами. Був 1917 рiк. I тодi з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, пiд Шолоховим,. на дiлянцi твого Донбасiвського полку. Я пройшов республiку Перу, Еквадор, Колумбiю, потрапив до Європи,, скуштував французького концентрацiйного табору, iталiйськоï тюрми, грецькоï й турецькоï гостинностi, що не була приємнiшою за табiр та тюрму, i потрапив нарештi до Севастополя, а звiдти й до себе в Гуляйполе. I я прийшов вчасно, i ще допомiг виганяти генерала Денiкiна. Обабiч шляху вставали височезнi пожежi, на сходi за Днiпром чути було далеку канонаду, Донбасiвський полк рухався безупинно на схiд до Каховки. На троянду, що ïï Чубенко тримав у руцi, падали виблиски заграви. Рожевий туман оповивав осiннiй степ. Нiч була холодна. Тодi, командире, я зустрiвся з моïм другом Артемом. Позаторiк вiн був головою Криворiзько-Донецькоï республiки, шахтарськоï держави робочого класу. Знаю. я його ще з Брiсбена в Австралiï, куди вiн майже одночасно зо мною приïхав iз Шанхая. Ми з ним працювали на прокладцi залiзницi коло Брiсбена. У суботу праця була лише до першоï години, а пiсля ми прали бiлизну, i Артем наспiвував його улюбленоï: На высоких отрогах Алтая стоит холм и на нем — есть могила совсем забытая. Потiм ми сидiли перед наметами коло вогнищ, ïжа лежала на ящику з прибитими до нього нiжками, а нiжки стояли в банках з-пiд консервiв, повних води: комашнi в Австралiï безлiч. I скiльки переговорено тодi бiля вогню! Часом пiсля цiлотижневоï роботи ми ходили купатися й ловити рибу, рiчка була невелика, на гачок чiплялися черепахи й зрiдка в'юни, вода чомусь свiтилася вночi, Пiвденний Хрест сяяв над нами, Артем розповiдав, я — слухав. Я полюбив Артема — мого вчителя. I як соняшник завжди повертається до сонця, так я повертався до нього. Ми зустрiлися в Донбасi торiк, один одного впiзнали, пам'ятаєш, як iрландцiв перемогли на канатi? — а перед нами — свiже поле бою, дiло було на снiгу, ще трупи сходили парою на морозi, прийшов час, — сказав менi Артем, — до останнього подиху будемо битися за нашу революцiю. Чубенко подивився на годинника i дав наказ зупинятись. Промчала дорогою якась кiнна частина. Донбасiвцi стали годувати коней. Вогню не розпалювали. Холод проймав до кiсток, земля — замерзла, без снiгу. Бiйцi танцювали коло пiдвiд, грiлися. Пожежi навколо беззвучно займались одна по однiй. В ïхньому свiтлi — живому й мiнливому — то виринала валка пiдвiд Донбасiвського полку, то зникала в морознiй темрявi. Чубенко взявся обходити полк, минали години глупоï ночi, далеко праворуч щось дуже горiло, освiтлюючи рiвну безконечну просторiнь голого степу. Коваль з своïми двома помiчниками напоïли коней iз степовоï криницi, дали вiвса, чорнобородий Сербiн та другий ковалiв помiчник — веснянкуватий безвусий Ляшок — спорили. Рушай, — гукнув невгамовний Чубенко — рушай, донбасiвська республiко! I от я, — почав далi оповiдати коваль, коли тачанка рушила, — з наказу Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати бiля Махна й зiбрати людей. Махно привiтався до мене, коли я сидiв на Ґанку. Дивись, Максиме, я знаю, чим ти дихаєш, — сказав вiн менi, проходячи й помахуючи нагайкою. У Гуляйполi з ним була його батькова чорна сотня з Кирюшею. Махно зiбрав на майданi великий сход, казав промову. I несподiвано ми встряли з ним у дискусiю, вiдчувши, що натовп нас пiдтримує. Це був прекрасний мiтинговий двобiй, i всi бачили, що батько програє. Тодi Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуцiï, бочонки золота, тортури, розстрiли, вбивства. Коли наш товариш закiнчив обвинувальну промову, Махно осмiхнувся якось лиховiсне. Потiм вiн зiйшов з помосту, що його було спецiально вибудовано, пройшов крiзь натовп, усi враз розступилися перед ним, вiн схопив мого товариша за руку i поволiк за собою на трибуну. Малий на зрiст, з баб'ячим обличчям, з довгим попiвським волоссям, Махно виглядав смiшно, ведучи дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали — про що буде дискутувати Махно далi. Батько вилiз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед натовпом. Тодi Махно мовчки вихопив револьвер i вистрiлив у нашого товариша. Натовп одхитнувся од трибуни. Ми почали стрiляти, але Махна на трибунi вже не було. I ми поспiшили вискочити з натовпу, що раптом став до нас ворожий. Ми бiгли Гуляйполем, вiдстрiлюючись. I, гнанi звiдусiль, засiли в хатинi у товариша Ляшка, хутко позакладали вiкна, спровадили стару матiр Ляшкову до сусiдiв, замкнули дверi, пiдперли ïх, чим могли, розiклали пiд руками зброю й патрони, пiдходь, — крикнув хтось iз наших, — контора пише!, i нас було одинадцятеро. Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бiй тривав до ночi, стрiляти ми вмiли, а вiдступати не було куди. Ми кидали гранати, i. на нас кидали гранати, ми стрiляли з кулемета, який у нас був, i на нас стрiляли з кулеметiв, робили все, щоб запалити нашу хату, а запалили хату сусiда, був вiтер весняний, рвучкий, вiн доносив часом запахи озимини, iржання коней, кування зозулi. Сусiдова хата горiла, високе полум'я зносилося пiд небо, хату гасили, iскри полетiли на повiтку й на клуню, зайнялося ще одне подвiр'я, нам не давали спочити й на хвилину, все боялися, що ми скористаємося з метушнi i втечемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стрiляло п'ятеро, та й тi закривавленi вiд ран своïх i чужих, виснаженi й послiплi, глухi вiд вибухiв. Ми знали, що життя наше от-от скiнчиться, та ми бачили тi тисячi, якi прийдуть нам на змiну i докiнчать наше дiло, завершать нашу боротьбу, вшанують нашу пам'ять. I нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав нам серця, мозок не гнiтило порожньо прожите життя, ми жили гiдно i вмирали мужньо — нам увижалися всi, хто загинув за нашу революцiю, ми не знали, чи достойнi ми стати хоч близько до тих славних iмен. Вiтер повернув на нашу хату, i вона зайнялася. Махновцi припинили стрiлянину й чекали, що ми будемо вибiгати на подвiр'я, ми — теж не стрiляли, диму була повна хата, допiкав вогонь, упав сволок. I тодi ми заспiвали, стоячи в хатi, i спiвали, доки не повтрачали свiдомостi. Ми не змовлялися спiвати, хтось один почав, i ми зрозумiли, що ця пiсня — то останнiй подарунок, який дає нам життя. Ляшок i Сербiн, якi вислухали все оповiдання, оглянулися на коваля. Ми спiвали Вставай, проклятьем заклеймлённый, — сказав Сербiн. Чубенко сидiв, тримаючи в руцi залiзну троянду, високо над ним миготiв Альдебаран i все сузiр'я — журавлиний ключ вiчностi. Потiм дiстав з кишенi маленьку книжечку, розгорнув ïï пiд свiтлом навколишнiх пожеж, трохи погортав i, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою: Революция есть война. Зто единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история. Ось великi слова, — сказав Чубенко, — слова товариша Ленiна. Старi металурги кажуть, — продовжував Чубенко, — що сталь зварити, як життя прожити — i важко, i страшно, i кiнець трудний. Ми ж варимо не сталь, а революцiю, i як безкрайньо треба нагрiти пiч та якими треба бути майстрами, щоб мати топлення i вилити його в прекрасну форму, i стане тодi стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бiйцям, треба любити майбутнє й вiддавати йому життя. Нас трьох урятували з полум'я, — сказав коваль, — мене, Ляшка i Сербiна. Ми тодi пофарбували тачанку на червоний колiр. Щоб пiзнавали махновцi. Вони нас упiзнають i на тiм свiтi, — похмуро озвався Сербiн, — так ми ïм, собакам, уïлися. Червона тачанка просувалася в складi Донбасiвського полку до Днiпра. Полк виконував наказ армiï. Здалеку повiяло вогкiстю, недалеко була мета. На четверту годину ранку зупинилися на високому березi. Дмухав холодний вiтер. На заднiпровськiй рiвнинi лежала Каховка. Внизу коло води рухались частини Шостоï армiï, сапери лагодили мiст. Спасибi за компанiю та бувайте здоровi. Чубенко сiв на коня, передав наказ — усiм зупинитися, вiд'ïхав геть i став дивитися в бiнокль. Перед ним за Днiпром була Каховка. Досвiток жовтневого дня розпочинався похмурий, в туманi. Безконечна молочна рiвнина простягалася до обрiю, що ледве яснiв на сходi. Це був славетний Каховський плацдарм Червоноï Армiï, мiсце завзятих серпневих боïв з корпусом генерала Слащова та кiннотою генерала Барабовича. Це був нездвигненний острiвець в таврiйському степу, опертий на широкi води Днiпра, кiлька лiнiй дротяних загороджень, окопи, опорнi пункти, легендарна сибiрська дивiзiя займала плацдарм. Кiннi атаки генерала Барабовича розбилися об дроти та мужнiсть захисникiв плацдарму, атаки корпусiв генерала Слащова та Вiтковського не могли роздушити цей каховський горiшок. На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сiрому туманному свiтанку загорiвся бiй. У сiрому свiтанку по далекiй рiвнинi зарухалося кiлька черепах, i кожна стрiляла з гармат та кулеметiв; танки, — подумав Чубенко. За черепахами сунули хвилi пiхоти, панцерники, земля вiдгукувалася на вибух важких гармат, тисячi кулеметiв наче шили кулями велетенськi сталевi аркушi. Поодинокi пострiли i навiть залпи бiйцiв губилися в цьому землетрусi, Чубенко подумав про тих, що сидiли в окопах, пiд зливою смертi, перед лютiстю бiлоï гвардiï, проти танкiв постачальника Врангеля — свiтового капiталiзму. В окопах сидiли кизелевськi гiрники, уральськi робiтники, сибiрськi партизани — переможцi Колчака. Вони ще не зустрiчалися з танками, вони не витримають такого штурму, — сказав уголос Чубенко, — хотiв би я бути з ними, вмирати поруч. Тим часом потроху свiтало, бiлi розпочали нову атаку на плацдарм, Чубенко бачив, як пiдтягалися резерви пiд захистом танкiв та панцерникiв, i маленькi чоловiчки вибiгли ïм назустрiч з окопiв, вони бiгли просто на танки, падали i знову бiгли; таких не злякаєш, — прошепотiв Чубенко, i його серце сповнилося великою радiстю та нiжнiстю до бiйцiв. Свiтало дужче й дужче, i тодi на небi з'явилися лiтаки. Чубенко нарахував ïх сiмнадцять. Вони летiли з пiвдня, розгорнулися для атаки i стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи ïхнiх бомб, злiсть затрусила всього Чубенка, було над його сили дивитися, як загибають друзi, вiн висмикнув револьвера й вистрiлив, не розумiючи сам, що робить. За мною! — крикнув вiн, — за мною! — так, наче його загiн одразу мiг замахати крилами й перелетiти вiдстань до ворога. Донбасiвський полк затримався коло переправи. Бiйцi принесли Чубенковi кожушка — ти пiсля тифу кволий. Днiпро котив важкi сiрi хвилi, понтонний мiст пiднiмався й опускався пiд ногами. Вiйськовi частини переправлялися на плацдарм, i нарештi дiйшла черга й до Чубенка. Пiзнiм осiннiм ранком, виконуючи наказа, зiйшов вiн з полком на другий берег, бiй на плацдармi то затухав, то спалахував з вулканiчною пристрастю, але був десь далеко. I взяти участь у битвi Чубенковi не довелося: плацдарм вiдбив усi атаки, захопив дванадцять танкiв та панцерникiв, розгромив ущент бiлий корпус. Це була блискуча перемога. На полi бою залишились танки. Вони стояли мертвi коло тiл своïх господарiв. Офiцерськi трупи — в чорних гiмнастерках, на рукавах нашито бiлi черепи з бiлими кiстками, вишито лiтери: не боюся никого, кроме бога одного, — прочитав Чубенко. Танки стояли один коло одного, i навкруги них лежало багато трупiв червоних бiйцiв, що мужньо йшли на нерiвний бiй i перемогли. На свiжiй озиминi, далеко вiд окопiв, сидiв бiлий офiцер. У нього по колiна одiрвано обидвi ноги. Йому ще встигли ïх перев'язати, але в панiчному вiдступi скинули з повозки. Бинти на колiнах набрякли кров'ю, офiцер сидiв, заплющивши очi, похитуючись, вiн був без пам'ятi чи п'яний. Наш отец — широкий Дон, наша мать — Россия, всюду нам ведь путь волен, все места родные, — було чути. I ще Чубенко зустрiв невеликий кiнний загiн, який вiз ховати свого командира. Це зовсiм iнша смерть, коли отак умерти, — сувора урочистiсть i сум бiйцiв загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вiчi. I вiн приєднався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира. А командир лежав на тачанцi й дивився в небо, його голова похитувалась в такт ресорам, вiн похитував головою, наче одно повторював —як же це я так дався смертi, товаришi, як же це я так дався? — i кучерявий чуб його колихав вiтер. Над перекопською рiвниною летять гирилицями осiннi хмари, журавлi — нескiнченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Пiвсоттисячна бiла армiя барона Врангеля кидає в бiй офiцерськi бригади дроздовцiв, корнiловцiв, марковцiв, пiдтягає резерви кубанцiв, донцiв, концентрує танки й бомбовози, а на неï нацiлилося п'ять армiй червоного Пiвденного фронту. Осiнь тисяча дев'ятсот двадцятого року гримить по степах горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кiнських копит, гуркотить моторами танкiв та штурмовоï авiацiï, рухається армiями двох iсторичних епох. Коли говорити про Ватерлоо, — сказав молодий генерал, — я не бачу тут Наполеона Бонапарта. Вiн засмiявся, цей учорашнiй кубанський осавул, рудий i рябий, брутальний i дражливий. От вiн, наш новий генералiтет, — подумав його спiврозмовник, сивий генерал з йоржиком на головi. Але дiло йде до Ватерлоо, — продовжував молодий, — червоних буде розбито й знищено. Розмовники сидiли в штабi, — молодий сьорбав коньяк, старий — молоко. До речi, — сказав старий, поставивши склянку, — пiд Ватерлоо нiякого бою й не було. Як не було? А iсторiя? Перший бiй був пiд Лiньï, де Наполеон вщент розгромив прусське вiйсько Блюхера, а сам Блюхер — старий рубака, чесний i мужнiй, хоч без усякоï освiти генерал — упав у рейваху з коня, i його довго не могли знайти. Та в нього був за начальника штабу славетний Гнейзенау, товариш Шарнгорста, коли вам щось говорять цi iмена... Молодий промовчав, злiсно сьорбнувши коньяку. I Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям вiдступу розбитого прусського вiйська. А Наполеон тим часом ув'язався до битви з англiйським вiйськом Веллiнгтона коло гори святого Жана, переламав Веллiнгтона i готувався розметати як слiд. Та тут наспiли Гнейзенау з Блюхером, вже раз битi, i допомогли богинi Перемоги перейти вiд Наполеона на iнший бiк. А Ватерлоо — це назва села, де стояв штаб англiйського Веллiнгтонового вiйська року 1815, червня 18. В штабi запанувала пауза, в якiй чути було далеку канонаду, iржання коней, квилiння вiтру. Вiйськова операцiя, в якiй ворожу силу знищують, — це Канни, — сказав старий генерал, — вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство? Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почервонiв вiд злостi. Вiн подивився на старого й подумав, що мiг би перерубати його, як лозину, ми говоримо про заднiпровську операцiю, — пробурчав вiн. Отож вам не пошкодить знати про Канни, — поволi продовжував старий, — тi Канни, що про них писав i вiдомий граф Шлiффен. У двiстi шiстнадцятому роцi до нашоï ери генiальний карфагенський полководець Ганнiбал, маючи п'ятдесят тисяч вiйська, знищив пiд Каннами сiмдесятитисячну римську армiю консула Теренцiя Варрона. Переможна карфагенська кiннота на чолi з Гасдрубалом перемогла кiнноту на правому крилi римського вiйська, промчала позад усього римського вiйська i розбила кiнноту на лiвому крилi римлян. Тодi, завдяки блискучому маневру Ганнiбала, римляни одразу змушенi були вiдбиватися на чотири сторони, i карфагенське вiйсько поклало на мiсцi трупом майже всiх римлян. Так, Канни. Так буде з Каховкою, — сказав молодий, — у римлян — Канни, у червоних — Каховка. Генерал з сивим йоржиком похитав головою; це смiлива операцiя за Днiпром, вона може мати успiх, але генераловi Бабiєву треба добре стерегтися рiзних несподiванок, — мовив вiн крiзь зуби. Рябий осавул знизав плечима, генеральськi погони його настовбурчились, вiн знав, що на вiдстанi голосу стоïть його бригада головорiзiв, яку вiн у рiшучий момент поведе з резерву переслiдувати розбитих червоних. Чи не думаєте ви, ваше превосходительство, — сказав вiн, — що наш третiй корпус та кiннота генерала Бабiєва пiшли за Днiпро лише для того, щоб повернутися назад? Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильгаючи, до дверей, повернув назад, його дратувала задерикуватiсть цього мужлана. Добре, коли — повернутися, — буркнув генерал. Командувати червоним фронтом призначено Фрунзе, — жорстко проказав далi старий, — i я б не хотiв, — зупинився вiн, дивлячись у вiкно, — я б не хотiв, щоб це були поганi звiстки... Але до кiмнати вбiг офiцер, i в нього не був вигляд доброго вiсника, кiнець! — крикнув вiн, — заднiпровська операцiя провалилась! пiд Каховкою пропали всi танки! Сволочi! Вiн упав просто на стiл, i на губах у нього показалась пiна. Рябий осавул генеральського звання миттю вискочив надвiр, i звiдти чути було його страшну лайку та безладну команду бригадi. Перекопська рiвнина починається за Днiпром, голе, чорне безмежжя — без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, неосяжнi володiння Фальцфейна оточують з усiх бокiв, мов море — утлi острови. Сонце осiннє недовговiчне, рiдко показується з хмар, розкиданих, як вiниччя, по небу. Кiнець жовтня морозний, хрустить суха й замерзла трава. Весни дитинства — далеко, в солонiй млi, на рожевих берегах. I чабанець Данило ïде на конi землею свого дитинства. Вiн став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Данила, сином Ригора. Над ним — осiнь i гiркувате осiннє повiтря степу. Нi жайворонка в небi, нi чорногуза в травi, ящiрки поснули в землi, цвiркунцi позамерзали на смерть, i трави всi сухi, сонце не грiє, тiльки високо пiд хмарами летять останнi птахи в iрiй, — осiнь. Перед Данилом встає прадiд, загублений на цiй рiвнинi, встають спогади дитинства, топчу, топчу ряст, — шепотить вiн. Прадiд згадувався лагiдний i старий, древнiй голос лунав Даниловi в усi тяжкi хвилини його юнацького життя. I тодi де знаходилась сила й вiдвага, де народжувалась пiсня — вiдзвуки волi трудящого роду! Данило оглядався навкруги — на бiдний степ, наче вперше помiтивши дитинство його. Вiн подумав, як вiн писатиме про це. У нього безлiч мислей, про якi треба розповiсти людям. В його особi рiд турбаïв дiстане слово на землi! Вiн напише iсторiю свого роду, як вiн iшов довгим столiтнiм шляхом i прийшов у революцiю. Вже хай прадiд не рушиться в землi — правнук запам'ятав його слова та батьковi злиднi, запам'ятав i напише. Це буде довга книга, i нiхто в нiй не плакатиме, як не плакав Данило, батько його, дiд та прадiд, ïвши гiркий хлiб, обробляючи землю на пана та на дукiв, б'ючися голiруч i не знавши способу об'єднатися з iншими злидарями. Книга буде про чотири життя, i його буде четверте, кожне життя починатиметься в книзi з однакового дитинства. Однаковi жайворонки спiватимуть над чотирма, однаковi трави шумiтимуть пiд ногою. Молодий комiсар ïхав степом свого дитинства, повертався до полку товариша Шведа, що стояв десь серед голого степу, на самому крайньому фланзi армiï. Молодий комiсар добився в штабi одежi й чобiт, i по них треба було послати з загону, розповiв, як мерзнуть бiйцi, день i нiч стоячи на замерзлому степу. Нi палива, нi захисту, ноги в ганчiрках, холодний вiтер. Швед обрав собi невеличкий розвалений хуторець, куди посилав на спочинок резерви. Коней у Шведа було мало, 'але вiн вважав себе кiнною частиною, полком кавалерiï, вiн кричав — переведу в пiхоту!, i це була найдужча погроза. У штабi Данило не вперше пересвiдчився, що полк вважають малорегулярним i не ставлять на вiдповiдальнi дiлянки фронту, а Шведа пренiжно люблять. В штабi читалися його рапорти, де вiн гордо сповiщав, що його полк в складi ста двадцяти двох шабель готовий пiти куди завгодно. Старий путiловець — начштабу — лише усмiхався, партизанщина, — казав вiн вибачливо й водночас лагiдно. Шведовi посилались запити про те, куди вiн пiсля бою подiв полонених врангелiвцiв, але вiн вiдповiв, що полонених у нього не було, немає й не буде — в битвi за iдеал. Єдиного комiсара вiн терпiв бiля себе — Данила. I цьому доводилось день по дню переламувати Шведiв характер, щодня наражатися на опiр командира. Яких тiльки фантастичних проектiв не придумував Швед! Одного разу — це був нi бiльш, нi менш, як морський десант. Вiн хотiв, нiкого, звичайно, не попереджаючи, посадити свiй полк на рибальськi шхуни й трамбаки, перепливти море й висiсти вночi бiля Севастополя. Пiдiйти непомiтно, заскочити й вирiзати штаби, захопити самого Врангеля, коли вдасться, i потiм зникнути в Кримських горах i там битися, доки пiдiйдуть своï. Сам Ленiн про це знатиме, — говорив Швед задумливо. Другим разом його проект знищення Врангеля мало не закiнчився трагiчно для нього самого. Вибравши час вiдсутностi комiсара (я тобi передав фальшивий виклик до штабу, — пояснював потiм Швед, — менi тебе жалко було брати з собою). Швед переодяг свiй загiн у форму врангелiвського офiцерського полку й рушив на фронт. Вiн вдало вибрав мiсце. Вiн уже лагодився розпочати рейдову операцiю, як на нього налетiла червона кiнна група. Червонi кiннотники зiткнулися тут з таким фактом, коли врангелiвськi офiцери зовсiм не прийняли бою, жахливо лаялися i здалися всi до одного. Данило ïхав степом i не мiг позбутися думки, почутоï в штабi, про невiдомий загiн, який з'явився в цих мiсцях. Вiн пробував спiвати, пустивши коня кроком, але спiвав недовго й без почуття. Вiтер котив курай та перекотиполе. Коло дороги лежала коняка, вона зрiдка пiдводила голову й немiчно оглядала степ. За пiвкiлометра валялась патронна двоколка без колiс, Данило раптом побачив, що земля зовсiм збита копитами. Вiн поïхав по слiдах, спостерiгаючи ознаки швидкого й втомного маршу. Спiвати вже не починав. Слiди йшли в напрямку до хутiрця — бази Шведа. Та ось показався здалеку й сам хуторець. Над ним кружляло гайвороння. Перше, що побачив молодий комiсар, наблизившись до хутiрця, був сам Швед у червоних галiфе й босий. Вiн сидiв на зламаному снарядом деревi. Жодноï живоï душi навкруги. На подвiр'ï розкидано папери. Трупи двох вартових лежали коло Ґанку з розрубаними головами. Вiтерець крутить по подвiр'ю смiття й папiрцi. Сонце прорвалося крiзь хмару, щоб освiтлити невеселу картину. I серед тишi й смертi раптом заспiвав десь на горищi пiвень. Гей, хто є? — крикнув Данило, не чуючи свого голосу. Вiн злiз з коня, кинув повiд, кiнь пiшов за ним. Хто є? — гукав Данило, обходячи подвiр'я, заглядаючи у вiкна. Нiхто не озивався. Коло перекинутоï кухнi скоцюрбився зарубаний куховар — вiн саме чистив картоплю, коли його застукала смерть, i чиститиме вiчно. Коло повiтки лежало на купi кiлька червоноармiйцiв. Повернувши за повiтку, Данило мало не збив з нiг живу людину. Це був хлопчик-червоноармiєць. Вiн сидiв, притулившися до стiни, побитоï кулями, голова його трусилася, губи щось говорили й говорили, беззвучно й безупинно. Угорi кружляло гайвороння. Молодий комiсар перев'язав хлопчика, напоïв. Дiзнався, що бiлi ïхали з червоним прапором. Швед повiрив, що вони переодягненi своï, нiякого бою не було. Так загинув Швед i партизани. Данило обняв якусь порубану шаблями вишню й вiдчув неймовiрну гiркiсть, що не давала йому дихати. У головi промайнули всi болi дитинства, образи сирiтського приюту й штовхани в наймах. З очей полилися сльози. Вперше в життi Данило заплакав. На цiй землi свого дитинства. Перекопська рiвнина, таврiйський степ були полем великого бою перед Кримом. Двi епохи, зiткнувшися на рiвному безмежжi, зводили рахунки. Революцiйне вiйсько, кероване великим полководцем, взяло до своïх рук iнiцiативу. Добiрна гвардiя бiлих, одягнена й озброєна, з панцерниками, танками, авiацiєю мусила вишукувати всiх засобiв, щоб витримати концентрований удар. План передбачав оточення й знищення армiï Врангеля в Таврi ï, не допускаючи ïï вiдходу в Крим. Шоста армiя, вiдкинувши ворога, вiдiйшла до Перекопу, закрила шлях вiдступу врангелiвцям. Легендарна Перша кiнна армiя вийшла всiєю масою в глибокий тил основних сил Врангеля i закрила й другий шлях до Криму — Чонгар. Друга кiнна армiя. Четверта й Тринадцята — продовжували виконувати деталi залiзного удару. Врангель ринувся до Криму, рятуючись вiд Канн. Перший етап лiквiдацiï Врангеля закiнчено. Комбiнованими дiями всiх армiй фронту завдання оточити й знищити головнi сили ворога на пiвнiч i на пiвнiчний схiд вiд кримських горловин виконано блискуче. Ворог зазнав величезних утрат, нами захоплено до двадцяти тисяч полонених, понад сто гармат, безлiч кулеметiв, близько ста паровозiв i двi тисячi вагонiв та майже всi обози й величезнi запаси постачання з десятками тисяч снарядiв i мiльйонами патронiв. Командувач переглядав свiй наказ вiйськовi фронту. Командувач був у шкiрянiй куртцi й бiлих валянках. Вiн сидiв у штабi Четвертоï армiï. В нього—довгi вуса, велике чоло, яснi, спокiйнi очi. Це був справжнiй маршал революцiï. Керуючи п'ятьма армiями, вiн за мiсяць удалими маневрами й смiливими операцiями розбив Врангеля й тепер сам примчав на передовi позицiï для останнього штурму. Це був командувач, створений революцiєю, i вiн стояв на височинi вимог вiйськового мистецтва. Вiн ходив, ледве помiтно шкутильгаючи, по невеличкiй кiмнатi штабу й слухав. Його приємне просте обличчя, обличчя робiтника, було весь час спокiйно задумливе. Вiн наче заглибився в своï думки, закований у панцер вiдповiдальностi. Вiдповiдальнiсть за життя кожного червоноармiйця, цiлого фронту, вiдповiдальнiсть за фронт перед партiєю, вiдповiдальнiсть перед новим людством землi, про яке вiн Мрiяв i на каторзi. I життя армiï вставало перед ним в усiх дрiбницях, якi часто важливiшi за недостачу патронiв чи людей. Дуже мало фуражу, цiлковита вiдсутнiсть палива, звичайноï води для пиття, морози десять градусiв, брак теплоï одежi i голе холодне небо замiсть покрiвлi над головами. Командувач оглянув, як змiцнювалися береговi батареï, як готувалися позицiï, як все жило наступним штурмом. Нiяких технiчних засобiв у вiйська не було, вони не встигли прибути за бойовими частинами в темпi навального наступу. Бойовi частини самi провадили потрiбнi роботи — в умовах пронизливого холоду, напiвроздягненi й босi, позбавленi можливостi хоч де-небудь перегрiтися, поïсти гарячого. I жодних скарг на неймовiрнi умови роботи. Командувач не дивувався, йому був зрозумiлий героïзм i вiдданiсть його бiйцiв. Вiн вимагав вiд них неможливого, i вони виконували неможливе. Валянок намуляв йому ногу. Вiн перезувся, сiвши на цинковий ящик з патронами. Холодний солоний вiтер дмухав iз заходу. Пiдступи до перекопських та чонгарських позицiй лежали на рiвнiй мiсцевостi, i самi позицiï змiцненi всiма можливими способами. Врангелiвськi й французькi вiйськовi iнженери накреслили й побудували цiлу систему бетонних i земляних споруд. Позицiï такi, що для успiшноï атаки вiдкритою силою, здавалося, не було нiяких шансiв. На перекопських позицiях височiв ще Турецький вал старих часiв i рiв пiд ним, i коли скласти висоту валу та глибину рову, то виходила перепона на тридцять — сорок метрiв, обплутана колючим дротом, захищена бетонними окопами, гарматами, бомбометами й кулеметами, пiдтримувана гарматним вогнем ворожого флоту. Iз штадиву 51 командувач рушив до Перекопу. Було вже надвечiр'я. Сутiнки й густий туман, за кiлька крокiв нiчого не видко. Безперервний гуркiт гармат. Прожектори з ворожого боку не вгавали й на хвилину. Блискав вогонь гарматних залпiв. Резервнi полки 51 дивiзiï готувалися до останнього штурму. Цiлий день стояв густий туман, артилерiя не могла стрiляти, бiйцi штурмували позицiï ворога майже без артилерiйськоï пiдготовки. Командувач ïхав пiвнiчним берегом Сиваша. У район дороги потрапляли ворожi снаряди. Загорiлася коло дороги скирта соломи. Пiд гарматним обстрiлом командувач був цiлком спокiйний, його командарми й комдиви знали випадки, коли вiн ходив в атаку разом iз стрiлецькими лавами. Начдива 52 в штабi не було. Вiн ще минулоï ночi разом з полками переправився через Сиваш, i з минулоï ночi на Литовському пiвостровi безперервно точиться бiй. За цей час бiйцi нiчого не ïли, не було води. З пiвострова -— вихiд у тил перекопським позицiям, що ïх нiяк не могла взяти 51 дивiзiя. Треба триматися на пiвостровi i треба за всяку цiну штурмувати перекопський вал. В дорозi пили чай. Коло прожекторiв нiч була особливо темна. Смiялися, жартували. На дванадцяту годину ночi командувач прибув до штадиву 51. Начдив iз своïми полками — також на Литовському пiвостровi з минулоï ночi. Неймовiрноï, завзятостi атака не вгавала там. Бiлi посилювали натиск, кинувши в контратаку найкращу свою дроздовську дивiзiю з бронемашинами. За пiвгодини по прибуттi командувача до штадиву стало вiдомо з лiнiï зв'язку, яка проходила через Сиваш, про пiдвищення рiвня води, про затоплення бродiв. Полки обох дивiзiй могли опинитися вiдрiзанi по той бiк Сиваша. Командувач виявив у даних обставинах всю силу характеру й рiшучiсть полководця. Царська каторга й заслання пiдточили його здоров'я, але загартували волю до перемоги. Вiйськовий талант його дорiвнювався бiльшовицькiй наполегливостi. Вiн пам'ятав розмову iз Сталiним, органiзатором i натхненником Пiвденного фронту. Перемога сама не прийде, ïï треба здобути. I командувач видає наказ до негайного виконання: атакувати в лоб Турецький вал негайно й невiдкладно, якою завгодно цiною. Мобiлiзувати мешканцiв ближчих сiл для запобiжних робiт на бродах, кавдивiзiï й повстанськiй групi негайно сiсти на коней i переходити Сиваш. Близько третьоï години ночi прибула кавдивiзiя. Командувач оглянув ïï i зараз-таки вирядив до мiсця бою. Вода в Сивашi поступово прибувала, броди псувалися, але переправа ще була можлива. Ще за годину з'явилися й повстанцi, ïхнiй командир i начальник штабу прийшли до командувача. Вони зайшли обережно, мов чекаючи пастки. Хто знає, якi в них буди думки, коли вони запропонували своï послуги на врангелiвському фронтi. Може, ïм потрiбнi патрони або якась передишка? Може, чорнi якiсь плани спонукали Махна вiддати на допомогу Червонiй Армiï своï полки на чолi з Каретниковим? Командувач фронту ще з Харкова зважив на все. Каретников вислухав терплячi пояснення командувача про причини негайноï переправи через Сиваш. Вiн задумався, поглядаючи на легендарного командувача фронту. Це була не та людина, яку вiн чекав побачити. Тут не придуришся й не вiзьмеш криком. Каретников мовчав. Його начштабу роздивлявся карту, кiннота не пройде, — сказав вiн. Ми революцiйнi повстанцi Украïни, — заговорив Каретников, — разом з вами битимемо Врангеля. Але кiннота моря не перейде. Годину тому, — спокiйно вiдповiв командувач, — перейшла кавдивiзiя. Я чув, що революцiйнi повстанцi не захочуть вiдстати у виконаннi свого обов'язку. Командувач був зовнi спокiйний i неквапливий. Вiн не показував махновцям своєï нетерплячки. Вiн ставив питання так, що тiльки з свого доброго бажання може доручити ïм честь перейти Сиваш i стати до бою. Вiн знав партизанськi норови й не натискав, хоч i мусив зважати й враховувати кожну хвилину. Каретников вiдкозиряв i вийшов. Командувачевi доповiли, що махновцi мають мiцно зв'язанi снопи соломи й очерету, притороченi до сiдел. Вони добре знали умови переходу через Сиваш i тiльки вiдтягали час, боячись якоïсь пастки. Каретников i начштабу кiлька разiв то приходили до командувача, то нiби йшли виконувати наказ. Справа затягалася. Сиваш мiг виповнитись водою, i потрiбна пiдмога не дiйшла б до Литовського пiвострова. Я розцiнюю вашу затримку, — сказав нарештi командувач, — як боягузтво. Може, вам краще було б розiйтись по домiвках? Такий прямий удар приголомшив Каретникова. Вiн криво посмiхнувся й тихо вийшов. Сiв на коня, оперезав його нагаєм. Загiн помчав до Сиваша. Тодi прийшло повiдомлення iз штадиву 51. Полки дивiзiï, пiдтриманi з Литовського пiвострова, вночi взяли штурмом Турецький вал i переслiдують ворога. Це не було закiнчення завдання, бо попереду перетинали шлях до Криму мiцнi юшунськi позицiï, але падiння Перекопу дозволяло дивiзiям на Литовському пiвостровi прилучитися до загального наступу армiï. Командувач пiдписав наказ про дальший розвиток операцiï й тодi лише дозволив собi вiдпочити. Стомлена вкрай людина лягла на лежанку й почала розтирати хворе колiно. Була шоста година ранку дев'ятого листопада. Зв'язкiвцi почали передавати наказ. Пiдпис стояв — Фрунзе. Дводеннi боï пiд Юшунню—завзятi й кривавi. Але Юшунь було взято, i одночасно геройським штурмом, багнетною атакою 30 дивiзiя перемогла пiд Чонгаром. Навально й нестримно армiï вдерлися до Криму. Iвана Половця, командира iнтернацiонального загону, наздогнав його комiсар Герт. Яка чудна тачанка, подивись, — сказав Герт, — менi нагадує того повiтряного аса, що вифарбував свiй лiтак на червоний колiр. Коли вiн з'являвся на небi — це виглядало красиво, хоч i непрактично. Проте певний елемент психологiчного впливу був. Щось на манер тiєï психiчноï атаки, котру ми мали на Сивашi, — зауважив Половець, розглядаючи червону тачанку, яка проïздила поблизу. Тiсно тут, як на ярмарку, — сказав малий Сашко Половець, дивлячись праворуч i лiворуч. На чуднiй тачанцi сидiло четверо. Попереду — бородань та безвусий, бiля кулемета — довговусий дядько й молодий тендiтний червоноармiєць. Картина, —засмiявся Герт, —в'ïзд переможцiв до останньоï твердинi барона Врангеля. Ззаду долинули якiсь вигуки. Скаженим галопом мчали верхiвцi, торохтiли тачанки, маяли строкатi килими на них. Конi заквiтчанi стрiчками, килими звисають аж на колеса, рух, пишнота, опера. Як поспiшають махновцi, — сказав Половець, — на Сивашi вони смирнi були. Поставити б кулемети, — вiдповiв Герт, — поспiшають на грабунок. Махновцi помiтили червону тачанку, пiзнали. Група верхiвцiв вiдокремилася вiд загону i, не зменшуючи галопу, ринулась до тачанки. Блиснули в повiтрi шаблi. На мить тачанка зникла в потоцi верхiвцiв. Потiм вони розбiглися, як вовки, i помчали доганяти своïх. Все трапилось так блискавично, що Половець з Гертом опам'яталися лише тодi, коли з тачанки випало двоє людей, i конi в тачанцi почали кружляти, нiким не керованi. Пролунали безладнi пострiли, але махновцi були вже далеко. Тачанку зупинили. Звiдкiлясь узявся Чубенко. На тачанцi поник розрубаною головою на кулемет коваль Максим По другий бiк сидiв непошкоджений Данило, розгублено тримаючи в руцi залiзну троянду. Коваль ще тiпався, як конаючий птах. Наблизились Половець з Гертом. Твiй? — запитав Половець, побачивши Чубенковi очi. Чубенко одвернувся. Вiйна кiнчається, —сказав Герт. Сталь варитимеш, Чубенко, — осмiхнувся Половець. Зоря Альдебаран, — для чогось сказав Чубенко, — журавлиний ключ вiчностi. I взяв у Данила троянду. В мозку Данила вiдбивалась картина: сонце, осiнь, запах смертi, кiнський пiт, безконечна даль, радiсть перемоги, сталевар Чубенко з трояндою в руцi на воротях Криму. АДАМЕНКО Та, по-друге, —я не. майстер мартена, а такий собi сталевар, майстром у нас Федiр Iванович i, по-перше, це майстер на вагу золота, майстер-голова, такого майстра я рiк шукав, такi майстри не часто родяться. Це майстер староï виучки, вiн, може, ще Сiменса до розуму брав, а за Сiменсовими кресленнями сам Мартен першу пiч робив. Мiй Федiр Iванович — майстер нiжний, i людина вiн така ж нiжна, ви бачите, як вiн коло печi ходить, збоку вам здається, що вiн лiкар собi, маленький бiленький лiкар в залiзних окулярах, до печi йому й дiла нiби нема, вiн iде з лiкарнi до лiкарнi, з однiєï делiкатноï операцiï на другу нiжну операцiю. Зупинився коло мартенiвськоï печi, спека його вдарила, iз засипних вiкон, пiвтори тисячi градусiв спека, зупинився старенький лiкар коло вiкон, в яких жеврiє саме пекло. I наче й дивно йому, нащо люди так жарко живуть, наче й лячно йому, нащо круг нього такий гуркiт, пiдвозять вагонетки з мульдами, завальна машина повертається, гуде пiд ногами залiзний помiст, робiтник, насунувши спецiальнi окуляри на очi, заглядає до печi. Наче й не хоче дивитися Федiр Iванович на всю оту мелодiю, проте такого майстра сталi ви, певне, не бачили, я сам ще до нього не звик, я, сталевар Чубенко, ще iнодi боюся — таких майстрiв треба на руках носити, а я — сталевар не з учора, я бачив майстрiв i сам яку завгодно сталь зварю, сталь усiх марок, усiх сортiв. Варив i хромовольфрамову, цю швидкорiзну й капризну сталь, та коло такого Федора Iвановича я стою й заздрю, хоч i не личить членовi партiï така програма. Це я хочу сказати, товаришi, на нашому мiтингу отут, у мартенiвському цеху, коли ви побачили перший витоп сталi чи не в цiлiй нашiй республiцi, а що перший на Донбасi, то я ручуся. Ви побачили, як ми розлили цю сталь по виливницях, вона була в мiру гаряча й легко лилася, якiсть ïï така, якоï вимагає замовець, а замовець у нас один — Революцiя. Сталь для залiзних конструкцiй i мостiв, десять сотих процента вуглецю й не бiльше п'ятнадцяти сотих, вiд трьох до шести десятих процента мангану, ну, там сiрки й фосфору поменше, значить, усе, як годиться. Замовець мостiв набудує, по всiй республiцi зараз мостiв обмаль, а треба з'єднати село й мiсто, завод i землю, усi нацiï й усi народи, царський режим мостiв боявся, iнтервенти мости нашi нищили, а ми збудуємо, от i розлили перший витоп сталi. Федiр Iванович готує пiч для другого топлення, пiч оглядають, може, де яма на черенi, то ïï треба наварити, може, порiг пiдгорiв чи жужель затримався, треба пiч пiдiгрiти, мульди з вапняком, чавуном та стальним скрапом пiдкотити, одне слово, — треба нiчого не затримати, щоб .за кiлька годин знову можна було вилити .у виливницi сорок тонн прекрасноï, гарячоï революцiйноï сталi. I так помаленьку, змiна по змiнi, топлення по топленню, кампанiя печi по кампанiï, пустимо всi мартени в республiцi, вари, республiко, сталь, вари всiх сортiв, i на рало, i на зброю, i на машину, i на рейки, пустимо всi мартени, набудуємо нових мартенiв, наш Ленiн — хворий, товаришi, треба мартенiв, треба електрики, треба iндустрiю на повний хiд. А дам я. вам почути при цiй нагодi — першого топлення сталi пiсля фронтових боïв — дам я почути трохи моïх спогадiв про те, як в числi авангарду робiтничого класу здобував це право — лити сталь не в капiталiстичний кiвш, а в свiй — робочий, труджений i завойований. I часу вашого я заберу небагато, вечорiв спогадiв я не люблю, отут .у цеху скажемо на початку одне одному кiлька теплих слiв, нескладних i неладних, проте добрих i дебелих, а потiм зцiпимо зуби й пiдемо працювати, аж земля густиме, i рiк, i два, i, може, десять, аж доки вийдемо нагору з темряви й других виведемо, а життя наше одне, i хай воно сказиться,, яке воно солодке та болюче! Варю я сталь змалечку, товаришi, варю та й варю, був чорноробом та обжежником, був канавником i газiвником, дослужився в хазяïв-капiталiстiв до сталевара, обiцяли мене й майстром настановити. Природа кругом безлiсна й степова, без краю степ i шахти, а в ставку бiльше мазуту, нiж води, та ви самi знаєте нашу донбасiвську природу пiвденного украïнського степу. Стукнув менi тодi тридцятий рiк, часу це було передвоєнного, за рiк до свiтовоï вiйни, десять рокiв уже пробiгло над нашими головами, i полковник Чубенко повернувся знову до печi — варити сталь. Стукнуло менi, значить, тридцять лiт i пiшов тридцять перший, сталеварю собi коло печi, аж боляче менi зараз, яку я тодi капiталiстовi чудову сталь варив, природа, кажу, кругом безлiсна, Донбас наш курний та .розложистий, сонце пече без видержу, iз засипних вiкон спекою мене проймає. Хлопець я був крiпкий i загвоздистий, думаю — чому це одне життя так собi котиться, а iнше на м'яких перинах блохи трусить? Революцiєю я тодi не займався, проте зовсiм темний не був, читав рiзнi книжки — i Чернишевського, i Комунiстичний манiфест, i Толстого, грiшним дiлом, Бакунiна, про Народну Волю й декабристiв, любив я Шевченка, Грицька Основ'яненка — Добре роби, добре й буде, або Козир-дiвка, або ще Перекотиполе, кажу вам — зовсiм темний не був. Ходив на майовки, тiкав вiд козакiв, куштував нагайки, любив читати пiдпiльнi прокламацiï й iншим давати, а до тюряги не дiйшов, то й не був справжнiм революцiонером, бо який ти революцiонер, коли ти в тюрмi не сидiв? Таке було моє молоде життя, батька i матерi я не знав змалку, батька чавун обварив, помер за два днi, у матерi сухоти ще з хiмiчного заводу, сиротою я сталеварив, недiлями голубiв ганяв, яких у мене тiльки не було — тих голубiв. Та одного разу коло ставка — цей ставок недарма я згадую вдруге — зустрiв я товариша й вiдчув, як закипiла в менi на повний голос революцiйна свiдомiсть, закипiв я червоним пухирем, як кажуть мартенщики, коли з чавуну виходить вуглець. Така в менi запалилась свiдомiсть, що я пiшов би на яку завгодно експропрiацiю або стрiляв би на мiнiстра, а то й на самого царя Миколку Кривавого. Ви скажете, що революцiонери не так робляться, але дозволите менi на цей раз сказати, що зустрiв я коло ставка мою дорогу дружину й товариша — в образi чорнявоï дiвчини стрункоï постави, доньки конторника заводу, висланоï до батька в глушину Донбасу пiсля рiчноï вiдсидки в тюрязi за пiдозру про належнiсть до якоïсь органiзацiï. Варити сталь — делiкатна справа, важка й закрутиста, щоб сталь вийшла потрiбноï марки, на язик ïï не скуштуєш, пальцем не помацаєш, а вона може бути кисла й крихка, може розсипатись вiд удару, а може луснути вiд подовження. Щоб вуглецю була норма, а кислу сталь треба розкислити — чи фероманганом, чи крем'янкою, а то й самим алюмiнiєм, кажу — справа iз сталлю дуже тендiтна справа, та з дiвчатами, признаюсь я вам, треба бути ще кращим сталеваром i металургом. Треба на око знати, скiльки в дiвчинi сiрки, яка дає краснолом, скiльки оксиду залiза, i дiвчину треба розкислити або яких спецiальних домiшок треба додати, щоб вона не iржавiла в життєвiй водi та не вкривалася циндрою, коли ïï розжарити до тисячi градусiв. Щоб сама була магнiтом, а до iнших магнiтiв не тяглася. I потiм вилити зварений метал у виливницю i щоб вийшла така краса, така нiжнiсть, така мiць i розкiш, яку годиться мати за дружину кожному сталеваровi пролетарського класу. Люблю я таких людей завзятих, щоб. душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високоï конструкцiï, до душi менi такi люди, вони мене на свiтi держать, я ïх шукав та милувався, вони горiли довгим та прозорим полум'ям, нагрiваючи всiх округ себе до сказу, добрий газiвник доглядає ïхнє полум'я, там газ горить i згорає без сажi. Таким людям я завжди заздрив, i мало ïх у нас є, а треба бiльше, була в мене дружина, та й немає ïï, був у нас Адаменко, та й немає його. Стискаються нашi кулаки i хочеться нам спiвати й кричати на весь свiт: народжуйтесь, люди прекраснi й завзятi, ставайте до лав битися й перемагати, битися й будувати невимовнi красоти соцiалiзму! Оце недавно, бувши завiдувачем комунального господарства (а партiя послала мене звiдти сюди директором, спецiальнiсть у мене сталеварна, розшукав я собi Федора Iвановича, i. от варимо помаленьку), недавно, кажу, звелiв я вибити з скелi пам'ятника. Був у мене iталiєць—спецiалiст на ажурнiй ррботi, вiн менi таке шляхетство з каменю витесав, ви й самi можете побачити на мiському кладовищi героïв революцiï. Пам'ятник Адаменковi стоïть над водою на його славнiй могилi, кам'яний орел довбає кам'янi кайдани, золотими лiтерами вибито бiографiю, донбасiвський степ навкруги, спека i гуркiт, ставок, плямистий вiд нафти, коло якого зустрiв я мою дiвчину, стала вона менi дружиною, i прожили ми кiлька рокiв без галасу. Придбали собi доньку, пережили iмперiалiстичну вiйну, зустрiли революцiю, та прийшли нiмцi до нас у Донбас, оголосили ми тодi страйк, зупинили завод, i почав я збивати шахтарський революцiйний загiн. Згодом став вiн полком, а потiм навiть бригадою, та давайте затримаємось на цiм фактi, оглянемось трохи в минуле, недалеке й славне минуле, i послухайте мою просту мову сталевара Чубенка. Партiй було багато, що вулиця — то й буржуазна партiя, життя — наше донбасiвське життя тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятого року. Стали ми тодi пiдданцями новоï держави, ясновельможного пана гетьмана украïнцями... Донбасiвська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже мрiяли ми про свою вугляну республiку донбаського краю. Гетьман грошi на машинцi друкував, а нам було платити, i ось на цей час зв'язався я з одним луганським слюсарем, випили, закурили, i взявся я формувати партизанський загiн — вся влада Радам. Вигляд у мене був тодi страшнiший, оцих .золотих зубiв ще не було, на головi чорна кудлата шапка, як у черкеса старого режиму, погляд суворий i голос сильний. Приймав я бiльшовикiв i безпартiйних, щоб були шахтарськоï крiпкоï кровi чи заслуженi доменщики, щоб в'ïдливi, завзятi, щоб кипiли й не переливалися через край, щоб вуглецю було не бiльше одного процента, словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як алюмiнiй, — в'язати в металi гази, щоб не кипiла сталь у ковшi. Брав з усiх цехiв заводу, ваньку до ваньки складав — одчайдушних, занозистих, кострубатих, невiдступних пролетарiв всевеликого Донбасу, збивав партизанський проти нiмцiв загiн. Чоловiка з двадцять набрав, i потiм усi були бiльшовиками, усi були партiйцями найвищоï марки, знали Ленiна й Маркса i хотiли соцiалiзму, а iншi теорiï були ïм без дiла. Коли треба було робити чистку наших партiйних лав згiдно постанови, то ми визначили своï норми, своï мiнiмуми, коли ти на кулемета сам пiдеш, або на п'ять справних гвинтiвок пiдеш сам напролом, або гранатою штаб розженеш — значить, ти повний бiльшовик i тобi честь та пролетарська дяка i партiйний квиток з усiма печатками. Сильно доводилося битись, а потiм .розбiгатися на всi чотири боки, коли до нiмцiв пiдмога стане, вибiгали ми цiлий вам Донбас, забiгали на пiвнiч, переходили радянський кордон, дiставали трохи зброï, трохи порад, свiдомоï ненавистi та й повертали назад до своïх краïв партизанською ходою, чортячими стежками. Вилежувались по схованках до. нового дiла, отут i дiстав я директиву пiдпiльноï трiйки обстрiляти вiйськовий поïзд i зробити ïм невелику заворушку, а також набрати зброï. Допомагатиме тобi, товаришу Чубенко, отаман Адаменко з найбiднiшим селянством, така й така диспозицiя, полонених не стрiляти, а офiцерiв пускай у розход, i душа з них геть, про виконання сповiстити. Став я чекати того дня й думати собi, який там є Адаменко, чи красно буде з ним поруч битися, i чи не пiде його селянство по барахольнiй стежцi. Зваживши все й розмiркувавши, вирiшив я директиву трiйки виконати, але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з моєю донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати Адаменка. Самi знаєте — п'ять хвилин б'єшся, а цiлий день бiгаєш, стомився, душа не тримається, на небi хмари одна за одною ганяються, аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав запалення легенiв. Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж горiла золотою мастю, де вiн ïï ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбує на захисний колiр, i ми всi смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув, що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не вийшло. Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю, поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж, але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть — медицина, а в армiï був за ветеринарного фельдшера. Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський герой, я йому передав командування над моïми шахтарями, а сам почав мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того й ховатися та з такими легенями ïздити верхи. Адаменко казав, що не кожний таке витримає, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно поливали водою. Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'єднання обох наших загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн партiйний, а Адаменкiв не зовсiм. Не знали вони, чим зовнi рiзниться партiєць, i признався менi Адаменко, що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло ïх здалеку впiзнати. Та потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i це був ïхнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх перечистити i вважати за повноправних партiйцiв. Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на всi боки й плюється шматками чорноï кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях, усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо ïхнього партiйного квитка не сховаєш i в землю з ним ляжеш. В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи, куриться, в моïх очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм, хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди. Адаменко кладе мене горiлиць i тримає, мене трусить марення, у вiконце видко день i людей, потiм вiконце темнiє, й надворi нiч, планета везе мене на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього. Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна сiльська церковка, як з обгорiлоï дзвiницi падають потроху дзвони, падає великий дзвiн, бевкає й гуде, падає менший за ним, дзеленькотить, осипаються малi дзвони. Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе, що попало, не церква стала, а цирк релiгiï, забрали парафiяни навiть хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село. Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали роботу адаменкiвськоï вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i гостроязикий бiс. Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi, були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це дуже важко — ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих. Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський налiт адаменкiвськоï вигадки. Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю. Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазяïн свого воза по голосу серед тисяч пiзнає, отак ми з вами пiзнаємо гудки наших заводiв, отак паровознi машинiсти пiзнають своï гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi. На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що ïх гетьман на машинцi друкував. Грає нiмецький оркестр ïхнiх вiйськових маршiв i пiсень, на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй викладцi, майор ïхнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над головою. На обрiï з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристоï дiвчини була одежа! Бабська команда вештається мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв, а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi здалися на нашу милость. Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, ïм на початку й нiяково було тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань, дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв було повно на його шиï, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть. I про другий бiй я вам розповiм — адаменкiвськоï стратегiï, коли ми вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi — Адаменкова дiвчина i моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав ïх гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степовоï бурi, на небi мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi. Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно, коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув ïï. Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому не буде, прокляв я гетьманську Украïну моïм горем, вилiз на коня i не злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з ïï охоронцями-нiмцями. А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближається до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй адаменкiвськоï вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули борги, i самими процентами з тоï кровi можна було втопити гетьмана з цiлим його кодлом старого росiйського генерала. Може, кому з вас доводилося партизанити — або хто в Червонiй гвардiï був чи взагалi хто брав у своï руки владу на мiсцях, той, без сумнiву, знає, якi були того часу настроï. Ми думали, що саме в нашому мiстi крутиться центр революцiï, що на нас дивиться цiлий свiт i чекає вiд нас такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства, революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму, на нас падали ïï прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти. Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подертоï шинелi. Де ми проходили — там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незайманоï краси. Важкi роки пройшли над нами, i приємно тепер варити чудову сталь i згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьманськоï варти у донбасiвському низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйськоï держави за наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi. I ми ïх застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушноï нагоди, бо для бою не кожна година годяща. Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожноï хвилини випустиш iз мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше — мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй — вiдповiдальна дуже рiч, i коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами пролетять у головi. Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа, гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi влаштували ïм розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми ïх хрестили з гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати. Такий був другий бiй адаменкiвськоï вигадки, а звичайних боïв траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та до неï пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i ïй стало розвиднятися в темнiй головi. Вся Європа горiла в революцiйних бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав Червоноï Армiï, а сам я поïхав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене товаришi-пiдпiльники — боротися з iноземними окупантами та iмперiалiстичними акулами. Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна, бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i польськi легiони строïли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися з украïнськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озброєних нальотчикiв, ïм було вигiдно строïти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в мiстi, клалося нам на карб. Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося наше партiйне життя тодiшньоï Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi, ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне — дисциплiна й витримка, там твоє життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки дозволить комiтет. Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрiï раптом потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше кажучи — почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоноï Армiï вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю. Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи, i ми добре там походили! Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське грiло, боïв було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх кутках, i нарештi довелося ïм зняти з фронту дроздовський офiцерський полк i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвськоï вигадки. Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i ïм хочеться писати рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й олiвцями, як навiженi, — вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озброєнi армiï ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тiєï водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони перемогли таку силу ворогiв. Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас той полк, значить, ми добре ïм дошкулили, i, потерпаючи перед таким ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща ворожа частина. Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й плутати карти. У ïхньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали, та пiдривали ïхнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму, оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило населення, вони нищили наших товаришiв таємно та без галасу, вони удавали з себе овець, та були вовками, i по-своєму вмiли служити своєму чорному класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже вiдповiдальне. Ви знаєте донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiкає в низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургiï, курять домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть людськоï працi пiд землею. Треба було вишукати серед цiєï тiсноти потрiбну долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава, до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там зiткнути ïх з тим, iз чим ми ïх зiткнули. Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не впорається, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'ïхалися на призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надвоє, i почався триденний бiй партизанськоï тактики. Правильно каже наука, що легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий потiк по шию у водi i по гострих камiннях — трохи нагадує труднощi, якi постають у командира пiд час виконання плану. Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з боєм i пильнували того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене. План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин. Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали своïх бiйцiв — ви потiм побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й очерети, i ви розумiєте, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв. Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що натрапила на нашу бiльшу ватагу, а моï кулеметники пiддавали жару на обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина, стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора, сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми пiдiйшли з флангу й допомогли ïхньому горю. А там настала нiч, i третiй бiй адаменкiвськоï вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота, вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах. I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток, це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбноï породи, голова вся в бiлому, видко лише нiс та очi, i я затрепетав — якi вони були червонi й страшнi. На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi. Нiчого, ще наговоришся, — сказав йому я, — ми тобi телячого язика пришиємо, а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять моï жарти. Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував своï написанi слова, i про що ми говорили — вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув пострiл з моєï стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу. I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв стоïть наша держава, варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять загиблим бiйцям! 1932—1935, Харкiв
Вершники


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация